Кагарлик - Олег Шинкаренко

19 300

Василь жив у похилому сарайчику разом із дружиною та двома діточками. Всі вони вийшли зустрічати нашу компанію, обтяжені різними ношами: дружина тягла на собі мішок трохи менший ніж у чоловіка, а двоє хлопчиків років пяти кожен несли по цеглині. Видно було, що вони не дуже раділи гостям, бо заради них довелося вставати та надриватися з цими вантажами. Через них мешканці Ходосівки дуже облінилися. Аж поки ми поїхали, ніхто з них так і не пішов забирати борошно. “В мене немає цієї книги, вона у діда Тараса, ми зараз туди підемо всі разом”, — сказав Василь. Усе було схоже на уповільнене кіно.

19 400

Дід Тарас жив на іншому кінці села, і ми би доїхали туди за п’ять хвилин, але Василь із родиною пленталися, мов напівмертві. Вони трималися за свої мішки, ніби приросли до них. “Варто називати речі своїми іменами, — пояснював нам Василь терпляче, ніби телепням. — Якщо це збоченець, треба називати його збоченцем, а не якось там ще, а якщо людина звеличує свій дух щоденним наполегливим подвигом, то треба брати приклад із її героїзму. Жоден збоченець ніколи не зможе осягнути величі духу людей, здатних на подвиг. А починати треба з малого. Спочатку ти маєш досягти того, аби кожен твій крок був подвигом”.

19 500

Дід Тарас досяг у духовному звершенні ідеальної рівноваги. Шляхом довгих експериментів він підібрав саме таку вагу мішка, яка не дозволяла йому зрушити з місця. Варто було прибрати тільки один маленький камінчик, і можна було сяк-так рухатися та нарешті хоча б зайти до хати. Але святий духоборець не здавався: хтозна-скільки він мокнув під дощем, мерзнув від холоду та прів під палючим сонцем. Тарас знав, що його дух переможе вагу, і він піде, але тільки до наступного камінчика, який знову зупинить його рух. “Це свята людина, мало людей на світі достойні навіть цілувати його ноги.” — сказав Василь.

19 600

“Якось мені пощастило подати йому камінчик, — розповідав Василь далі. — Я побачив, як він тягнеться, тужиться з останніх сил, щоб дотягнутися до нього, а лишилося якихось півкроку. Тоді я не витримав і подав йому той камінчик. Треба було в той момент вам бачити його пойняті глибоким сумом очі! Він подивився на мене довго-довго, а потім розмахнувся та відкинув той камінчик подалі й сказав: “Я маю дійти сам”. І він дійшов до нього, щоправда не одразу — минуло десь два тижні, але він зробив це сам. І ще цікаво, що він іде не до хати, а невідомо куди”.

19 700

“Але ж до хати було би краще, куди він з таким мішком зібрався?” — здивувався Бірджир. — “Ет! — обурився Василь, — з вашими мізками тільки гроші рахувати! Ви не розумієте, що людина, яка досягла справжніх вершин духу, і діє духовно, і думає духовним розумом. Духовність веде її до світла всеосяжного розуміння, яке звичайні люди не здатні побачити ніколи!” При цих словах ми побачили діда Тараса. Він стояв посеред дороги і нагадував швидше кам’яну брилу, аніж людину. Час, відколи він не мився і не міняв одяг, можна було визначити за бородою та волоссям, що вже сягло самої землі. Це свята людина!

19 800

Дід Тарас дивився на нас спідлоба, і глибока мудрість прозирала з його очей. Важко було сказати, у чому вона полягала, і сам він пояснити не міг, бо давно онімів. Але справжня мудрість не потребує ніяких виправдань. “Тому, хто досяг величі духу, нема що сказати тим, хто її не досяг, і кожне його слово буде як промова для глухих, від якої їм немає жодної користі”, — сказав Василь. — “А як ви тоді розумієте, що він досяг її, за якими ознаками?” — поцікавився Бірджир. — “Це у відсталих народів треба розуміти, а у нас досить віри та почуття”, — відповів Василь.

19 900

Дід Тарас був ветераном першої російсько-китайської війни. В окопах під Хабаровськом він почав потрошку записувати у свою захалявну книжечку різні думки. “Що б я не вигадував, а воно вже десь було, — писав дід Тарас, тоді ще молодий хлопець років тридцяти, — тож я не можу придумати ніяких речей та звичаїв, що десь би не побутували, а подекуди — навіть не вважалися би священними. У нас у селі корова — це звичайна тварина, а в Індії, кажуть, вона свята, ніхто не має права її ані вбити, ані хоч якось скривдити. Отже, святість виникає з внутрішньої необхідності. Товариш Мордвінов наказує стріляти!”

20 000

“Зранку вся земля трусилася від ядерних вибухів десь за обрієм. Ракетно-ядерні сили зовсім спантеличені: ніхто не може зрозуміти, куди завдавати ударів, бо китайці рівномірно розподілилася по величезній території. Кажуть, розвідка марно шукає їх армію у тайзі. І особливо важко відрізнити китайця від місцевого мешканця. Минулого тижня був відданий наказ стріляти навмання. Ми піднімаємося в атаку й ідемо мовчки та повільно, роздивляючися навсібіч. Товариш Мордвінов наказав економити патрони, тож ми стріляємо один раз на кожні сто кроків. Але чутки ходять погані: подейкують, ніби ми оточені, й китайська армія захопила все аж до самого Новосибірську. Іноді мені здається, що товариш Мордвінов теж китаєць”.

20 100

“Що робити людині, коли в неї на душі камінь? Ясно, що його треба позбутися. Але ж він не впаде просто так на землю, бо він перебуває всередині самої людини. Тому він випаде з душі просто у тіло. Камінь у тілі носити легше, ніж у душі, але кожен має бути до того добре підготованим, тому краще йому носити камінь зовні. Зовнішній камінь укріплює тіло та готує його до падіння каменю з душі. А камінь на душі є в кожного, бо це наш непозбутний гріх. Кожна людина має набрати каміння цілий мішок та носити його на собі, доки не позбудеться гріхів”.

20 200

“Духовність веде до світла всеосяжного розуміння, яке звичайні люди не здатні побачити ніколи, тому єдиний до них шлях — стати людиною надзвичайною. Для початку і першого кроку на цьому шляху треба взяти міцний мішок, а краще — два, вкласти їх один у другий. Потім наповнити цей мішок камінням так, щоб ледве можна було зрушити його з місця. У боротьбі людини з мішком