Кагарлик - Олег Шинкаренко

22 200

“Ну, наприклад, щоб зекономити енергію та гроші. А тебе вони показують мені, аби я тут не сказився від самотності, аби в мене були якісь друзі”. — “Бірджире, якщо вже у тебе така манія, то приїжджай сам до мене! Давай! Ласкаво просимо! Я просто не можу витрачати час на такі дурниці. Есхіла, скажеш, теж не існує?” Есхіл був оператором третього блоку аж на тому кінці полярної шапки — за дві тисячі кілометрів від мене. До нього треба було діставатися більше шести годин. Він був відлюдькуватим, і ми майже ніколи не спілкувалися. Я би не став навіть починати цю розмову з Есхілом”.

22 300

“Ще вдягаючи скафандр, я відчував, що нічим хорошим ця моя подорож до Віктора не скінчиться. Летіти не хотілося — я вже півроку не залишав станцію взагалі, а тут раптом так далеко. Поблизу шапки утворювалися щільні хмари, в яких мій літак добряче трусило, тому довелося зробити велику дугу. В дорозі я дивився один старий фільм про експедицію на Марс. У кульмінаційний момент звідкись з’являлися потворні чудовиська та жерли астронавтів живцем. У цьому було щось дуже зворушливе. У давнину люди чекали від Марсу скажених кошмарів. Ніхто не думав про те, що тут лякатиме переставлений посуд і ледь чутний звук кроків у коридорі”.

22 400

“Про це я написав вірша. Він не дуже вдалий, але там багато правди.

Випусти нарешті свою потвору.

Я чув ти її соромишся, не треба!

Хай вона погуляє просто неба.

Випусти нарешті свою потвору.

Твої ребра — слабенькі ґрати.

Вже натовп втомився її чекати!

Випусти нарешті свою потвору.

Ми вже для неї знайшли роботу.

Вона працюватиме кожну суботу.

Випусти нарешті свою потвору.

Вона сама знайде до нас дорогу.

Не піднімай через це тривогу.

Випусти нарешті свою потвору!

Звільни від неї свою комору!

Спусти її раптом саму під гору!

Часом не зрозуміло, що я маю на увазі, але так буває”.

22 500

“Охоплений манією підозрілості, я зібрав усе, що було про Віктора в Інтернеті, вибірково на вісім років назад прочитав його блог — усе було нормально. Коли вдалині нарешті показався другий блок, я вже обмірковував, як буду пояснювати Віктору свої фобії. Та й врешті, ми вже давно мали зустрітися. Цікаво, хто з нас нищий ростом? Літак здійняв біля станції щільні хмари пилюки, і я пробирався в них майже наосліп. Віктор відчинив мені зовнішню камеру і сказав, щоб я відразу проходив на другий поверх. Але ж усі блоки побудовані однаково — навіщо пояснювати, куди я маю пройти? Віктор сказав, що він зараз обідає”.

22 600

“Він іще спитав мене, що б я хотів з’їсти. Я би зжер цілого бика. Так, здається, колись казали, аби передати відчуття сильного голоду? Але Віктора не було в їдальні. Мабуть, він теж, як я, їсть за комп’ютером, засмічуючи крихтами клавіатуру. Потім їх неможливо звідти витрясти. Я зайшов в операційний зал, але там теж нікого не було. Довелося йому подзвонити. “Я в їдальні, — сказав Віктор, — як ти мене не помітив? Я сиджу за столом та їм макарони”. Я повернувся у їдальню, але його там не було. Взагалі складалося враження, що їдальнею давно ніхто не користувався. Навіть холодильник був пустий”.

22 700

“Вікторе, ти мене розігруєш?” — спитав його я. — “Та ні! От же я сиджу! Як ти можеш мене не бачити?! Навпроти тебе І спиною до холодильника!” Там нікого не було. “Слухай, ми маємо із цим розібратися! — розхвилювався я. — Чому я тебе не бачу?” — “Тут одне з двох: або в тебе щось із очима, або ти мав рацію, коли сумнівався у моєму існуванні”. — “Але з ким я тоді розмовляю?” — “Компьютер може емулювати мою особистість і спілкуватися з тобою по телефону. Будь ласка, перевір, звідки саме йде сигнал?” Я просканував весь ланцюжок, і отримав цікавий результат”.

22 800

“Віктор займав 100 Терабайтів на диску H комп’ютера станції. Коли я це з’ясував, то у перший момент виникло абсурдне бажання видалити папку з ним. Це так просто. І все одно десь є його копія. Чи можна вважати це вбивством? Пізніше я пояснював ці думки підсвідомим бажанням помсти за те, що він мене обдурив, але все виявилося трохи складніше. “Якщо ти мене не дуриш, то це якийсь соліпсизм навиворіт — все, що я бачу, не існує, — сказав Віктор. — Але й принцип “мислю, отже, існую” тут не працює теж”. — “Але ж ти мислиш у тому сенсі, у якому існуєш”.

22 900

“Після цього нічого не змінилося. Ми й далі спілкувалися так, ніби все нормально. Адже все й було нормально. Просто ми раніше про це не здогадувалися. Есхіл теж був записаний на вінчестері. Ну й що? Я мав би почуватися більш самотнім, але насправді все було, як раніше. Може, і я десь записаний, і хтось колись це з’ясує. Але це не вплине на моє життя. Ну, як це може вплинути, скажіть мені? Після цього випадку я заспокоївся, мені більше нічого не ввижалося: кроки у коридорі затихли, посуд уже ніхто не переставляв. Все стало більш-менш нудно, як і раніше, до всього цього”.

23 000

Романків був повністю занурений у землю, лише подекуди з неї виринали якісь труби та палиці. Іноді вони повільно ворушилися. Людей на поверхні не було, мабуть, їх треба було викликати, але ми не знали, як. Бірджир порадив кинути щось у трубу, і мене це дуже обурило: приїхав ото з Європи погратися сюди! Тут у нас в Україні порядки особливі й не можна експериментів влаштовувати над людьми. Я спочатку просто прислухався, що чути в тих трубах. Там щось глухо гуло та побулькувало. Тоді я став у них гукати. Але й це не допомогло. Потім я зрозумів, що треба кинути щось важке!

23 100

На возі ми мали запас картоплі, тож я взяв пару штук і навмання кинув у різні труби. З-під землі почувся радісний лемент. Видно, мій подарунок їм сподобався. Одразу в декількох місцях піднялися кришки погребів, і звідти визирнули чиїсь цікаві очі. “Кидай ще!” — почув я. Романків чекав моєї щедрості, і від неї залежали наші