Кагарлик - Олег Шинкаренко
20 300
Бірджир поклав морфон на зошит діда Тараса та запустив копіювання. “А що це ти робиш?” — спитав я його. — “Копіюю для колекції. Це морфон — такий пристрій, що створює копії різних предметів”. Це була несподівана новина. “А можна ним копіювати людей?” — “У якому сенсі? Ну, можна, мабуть, але це все одно, як швиденько перемалювати олівцем Мону Лізу: нічого хорошого не вийде. А що — ви копіюєте ним людей?” Я дістав з кишені морфони Михайла Калашникова та Сергія. Вони якраз щось торохтіли один одному, як завжди. Морфони вічно щось там собі теревенять, тільки їх ніхто не слухає. Бірджир усміхнувся.
20 400
“Насправді товариша Мордвінова звали Шиндяй Куман. Він похмуро дивився у бінокль на лінію фронту та мурмотів: “Мєзєвок монь тяса аф кірдьсамань”[3]. Поступово в його мові з’являлося все більше мокшанських слів, і ми, солдати, перестали розуміти його накази зовсім. “Мон аф муворуван, — казав він, — Мінь аф муворуфтама”[4]. Ми не розуміли цих слів, але запам’ятали, бо він повторював їх щодня багато разів. Він хотів потрапити під китайські кулі і навіть подовгу висовувався з окопу, але вони стріляли так рідко, що ми зберігали ці кулі, мов сувеніри”.
20 500
“Син Шиндяя Вєдяєнь Коломас сидів у московській в’язниці. Він був бойовиком терористичної організації “Шумбрат, Мордовія!” і боровся за звільнення своєї країни від російських окупантів. Але сили були нерівними. Коломаса заарештували, коли він перевозив вибухівку для знищення президента Росії. Батько був проти цієї ідеї: “Ви можете вбивати простих чиновників, і вони відмовляться працювати у нас, — казав він сину, — але вбивство президента надто складно здійснити”. Коломас не послухався батька, і скінчилося все погано: Шиндяй потрапив під федеральний закон про заручників. Він мав піти на війну з Китаєм, аби врятувати життя своєму сину. Шиндяй не хотів вбивати китайців, вони його теж”.
20 600
У захалявній книжечці діда Тараса було понад триста сторінок, списаних дрібним, майже нерозбірливим почерком. Букви, що нагадували хворобливо покручені закарлючки, складалися в історії життя десятків людей, які самі складали маловідому історію марних амбіцій та ганебних поразок. “Ти задоволений?” — спитав я Бірджира. — “Та як тобі сказати... — задумався він. — Насправді цей зошит — лише незграбна копія уривку з роману “Російсько-китайська ядерна війна”. Мабуть, дід Тарас десь чув його і вирішив переказати. Але саме це мені й цікаво — ця його незграбність, ці дурнуваті помилки, певні фрагменти роздмухуються в уяві автора, а інші взагалі з неї зникають”.
20 700
Бірджир вважав спогади діда Тараса апокрифом. “Це такий собі неканонічний текст, — казав він. — Але його особливість у тому, що він створений у суспільстві, яке не має жодного уявлення про його джерело. Ви просто не усвідомлюєте, про що тут ідеться, і певні частини цього тексту справляють на вас дивовижне враження. Ну, хто б міг подумати, що модна забавка програміста та письменника призведе до створення нової релігії? Якби ці двоє побачили діда Тараса, то вони були би дуже здивовані. А здивування в наші часи — річ настільки рідкісна, що цінується дуже високо. Це сьогодні — найтвердіша валюта”, — сказав Бірджир.
20 800
У Ходосівці ніхто не чув про Олену, а мені так хотілося новин про неї! Хоча б чуток, щоб пробудити мої спогади. Іноді мені здавалося, що разом з нею я жив у міцніші часи, де все було зроблено з тривкішого матеріалу і люди не боялися, що минуле раптом почне наводити лад в їх майбутньому. Я майже згадав, як ми сиділи разом увечері біля вікна та пили чай з однієї чашки. Я погано заробляв, тому до чаю у нас нічого не було. На вулиці дув пронизливий вітер, а в нашій кімнаті було тепло, і ми були щасливі вже від одного цього
20 900
Я спитав Олену, чи вона збирається завтра на роботу, і вона відповіла, але відповіді я не пам’ятаю, пригадую лише ворушіння її губ. Потім я спитав, чи вона погодувала кішку, і вона кивнула у відповідь. Потім вона раптом усміхнулася та почала розповідати мені щось дуже цікаве і важливе, але я не запам’ятав ані слова. Впевнений, усе це десь записано, бо все, що тільки є, десь записано кимось, хай і невідомою нам мовою, і може, за все життя ми встигнемо прочитати з того лише декілька літер, але мені так хотілося би дізнатися, де знаходяться ті записи. Я шукав би їх усе життя.
21 000 — 2500
Меня тоже всегда интересовали пятимерные тексты. Поскольку они предполагают одновременно все версии развития событий, то можно считать их условно бесконечными. По крайней мере, еще ни один пятимерный роман не был окончен. Конечно же, никто в здравом уме не станет читать пятимерный текст полностью, поскольку это невозможно по определению. Но, несмотря на это, пятимерные книги сегодня почти вытеснили четырехмерные. Почему так случилось, сказать трудно. Может быть, все дело в том, что, закрыв пятимерный роман, уже нельзя открыть его в том же самом месте. В самом лучшем случае вам попадутся персонажи с именами, похожими на те, что вы встречали раньше. Но редко.
21 100 — 2600
Я не могу понять, почему людям нравится их читать. Ведь это похоже на то, как если бы утром вы вышли из дома на работу, а, вернувшись вечером, застали бы у себя в квартире абсолютно незнакомых вам людей. Но, вернувшись на работу, вы и там уже не встретите ни одного знакомого человека. Хотя нет, вот, кажется, эта женщина, которая сейчас моет пол в кабинете, выглядела на двадцать лет моложе и была директором фирмы. Такая непредсказуемость кажется мне несколько утомительной. Но если ваша жизнь однообразна, то пятимерный роман напоминает выход в параллельный мир. А жизнь многих сегодня очень монотонна, особенно у меня.
21 200 — 2700
Бесконечное вращение на околоземной орбите может свести с ума кого угодно, поэтому вы, наверное, уже догадались, что я пишу пятимерный роман на моем родном украинском языке. Именно его вы сейчас и
