Кагарлик - Олег Шинкаренко
23 200
“Кидайте будь-які свіжі овочі! — почулося з-під землі. — А каші немає?” Каші не було, але Бірджир знайшов у себе розпочату пачку печива. “Чому вони сидять під землею?” — поцікавився він. Як ми дізналися пізніше, мешканці Романкова спустилися під землю після російської окупації. Чоловіки боялися, що їх заберуть у солдати, тому почали розширювати свої погреби, щоб сховатися там у разі чого. В якийсь момент один копач зустрівся під землею з іншим. Спочатку вони посварилися, а потім вирішили, що так навіть краще. Через деякий час під Романковом утворилася ціла мережа підземних катакомб із великими кімнатами. Це вплинуло на психіку його мешканців.
23 300
Незабаром вони перестали виходити на поверхню вдень, аби уникнути сліпучого сонячного світла. Всі справи на поверхні вони занедбали, але надзвичайно розвинули різноманітні підземні промисли: вирощували харчове коріння, трюфелі, розводили нові м’ясні породи кротів. Коли російська армія дійшла до Романкова, то її генерали спочатку були дуже здивовані таким дивним способом життя його мешканців. Але потім військові придумали, як саме можна застосувати їх у бойових діях. Романківців навчили підкладати міни. Вони робили це настільки ефективно, що росіяни були у захваті. Але щось заважало їм посилати підземних бійців на фронт. “Эти хохлы всегда готовы укусить кормящую руку и предать родину!” — шепотілися вони.
23 400
Ці підозри виявилися недаремними. Мешканці Романкова замінували та підірвали цілий підрозділ російської армії. Не вижив ніхто. З Москви послали каральну експедицію, але вся бойова техніка підірвалася вже на підступах до села. Романків піддали килимовому бомбардуванню, та й це не подіяло. Окупанти декілька років намагалися зломити бойовий дух романківчан, але їм це не вдалося. Через декілька років почалася китайська навала, і тиск на село ослабнув. Цікаво, що деякі російські вояки, щоб уникнути неминучої смерті на китайському фронті, залишилися в Романкові, викопали там собі глибокі підземні комунікації та досить швидко українізувалися. Тепер їх зраджував лише московський акцент, коли вони співали гуртом: “Попереду Сагайдачний...”.
23 500
Суворе підземне життя гартує характер. Мовчазний романківчанин Максим Перепелиця мав просторе помешкання на глибині понад двісті метрів під землею. Ми спускалися туди довгими переходами, поєднаними з лабіринтами вентиляційних нір. Бірджир світив собі морфоном. Максим не мав потреби у світлі взагалі. Його очі бачили у пітьмі від народження. За весь наш шлях Максим не вимовив ані слова. Лише на підході до його оселі він попросив Бірджира вимкнути ліхтар: “Дружина рідко виходить на поверхню, і яскраве світло засліплює її”. Олена Перепелиця була справжньою романківчанкою. Вона могла нечутно і з неймовірною швидкістю пересуватися під землею. Кроти беззаперечно виконували всі її накази.
23 600
Коли випадковий промінь світла торкнувся обличчя дружини Максима, я зрозумів, що це і є моя Олена. Я спочатку хотів вигукнути її ім’я, але одразу відчув всю недоречність такого вчинку. Припустімо, я не помилився, і ця химерна жінка з Романкова — справді моя дружина. Але я не знаю, чи потрібен я їй тепер. Я не пам’ятаю точно, чи любила вона мене. У спогадах є лише якісь дорогі для мене уривки, що нагадують кохання. Але спогади і кохання — це різні речі. Раптом вона тепер любить Максима, і мій вигук погано вплине на їх стосунки? Здається, я її з кимсь сплутав.
23 700
“Дякуємо за картоплю, — сказала Олена. — З-під землі її вирощувати дуже важко. Щоб ви зрозуміли: це все одно, як ловити рибу з-під води. Здається, що легко, а насправді — купа проблем! Наприклад, коли збираєш врожай, то все поле просто валиться тобі на голову. Здебільшого ми харчуємося трюфелями та кротовим м’ясом”. Олена пообіцяла показати нам гігантського крота. Ним особливо зацікавився Бірджир, бо, за його словами, раніше він гадав, що про них лише пишуть у книжках. “У нас тут немає книжок, — відповіла на це Олена, — у нас усе відбувається насправді”. Максим сказав, що кріт потребує підготовки перед нашим оглядом.
23 800
Романківський кріт був дивовижним мутантом-гермафродитом. Він або їв, або спав, або народжував кротенят. Мешканці села багато зусиль докладали до його фізичної стимуляції, аби він не хворів на пролежні. Для цього крота постійно штурхали у боки та трохи посували у різні сторони. Через це земля над Романківом ходила ходором, а у приміщенні, де він знаходився, майже постійно стояла непроглядна хмара з пилюки. Перед оглядом крототрясіння припинялося, а пилюку прибирали розбризкуванням води. “Є багато версій появи гігантського крота, — сказала Олена. — Найбільш вірогідна стосується ядерного бомбардування Романкова. Може, тому у мене немає дітей”. Мені здалося, що Олена дуже засмучена останніми словами.
Морфон
23 900
“Олено, — сказав Максим, — але ж у всіх інших є діти. Ми би ніколи не пережили ядерного бомбардування навіть під землею. Я гадаю, справжня причина в іншому. Кріт був спеціально спроектований у секретних лабораторіях Москви. Я не знаю, навіщо. Може, це була якась нова зброя. А може, його планувалося використовувати для будівництва велетенського міжнародного метрополітену. Кріт уже був тут від нашого народження, і батьки не розповіли нам, звідки він з’явився. Навряд чи вони знали це самі”. І ось нам подали сигнал, що можна нарешті заходите. Спочатку я побачив нескінченну волохату стіну, з якої на віддалі стирчали гострі кігті.
24 000
Бірджир підсвітив морфоном, і я побачив око крота. Він дивився на нас так, наче ми пліснява на його їжі. Втім, це мені, напевне, здалося. Це я міг би так дивитися на всіх на його місці. “А чому він нікуди не відповзає?”, — спитав Бірджир. — “Він постійно повзе, — відповів Максим. — Можна сказати, що він несамовито тікає звідси. Але ми навчилися створювати у нього враження руху, підкладаючи йому під лапи землю. Насправді він стоїть на місці. Ну, майже стоїть. Від самого мого народження йому вдалося пересунутися десь на пару десятків метрів. Але ми маємо план, як повернути його назад”.
24 100
“А в чому сенс крота” — спитав тоді Бірджир. — “Він нагадує
