Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

Жулі вилетіла з шафи: руки напівзігнуті, вигляд чи то загрозливий, чи переляканий, зважаючи, що наразі потрібніше.

На цій палубі не було нікого. Шлюзи, шафа скафандрів, в якій вона провела останні вісім днів, штук п’ять інших комор. Усюди пустка. Перед тим як спуститися по драбині, вона прихопила з евакуаційного костюму намагнічений розвідний ключ підходящого розміру. Щоб рознести декілька довбешок.

І на наступній. І ще на наступній. Кубрики екіпажу в ідеальному, майже військовому порядку. Склад провізії з ознаками боротьби. Порожній медичний відсік. Торпедний відсік. Ні душі. Вузол зв’язку безлюдний, заблокований, без живлення. У логах з декількох сенсорів, виведених на екран, не було жодної ознаки «Скопулі». Новий жах скрутився вузлом у животі. Палуба за палубою, відсік за відсіком. Жодних ознак життя. Щось мало статися. Витік радіації. Отрута в повітрі. Щось, що могло призвести до евакуації. Вона дивувалася, що може бути на судні сама.

Але якби вони евакуювалися, то вона б зауважила роботу шлюзу, еге ж?

Вона дійшла до останнього люку на палубі, що вів у машинне відділення, і зупинилася, бо люк мав відчинитися автоматично. Червоний вогник на панелі замка позначав, що люк загерметизовано зсередини. Вона знов подумала про радіацію чи інші нештатні ситуації. Якщо вони все ж мали місце, то чому люк зачинено зсередини? Вона перевірила усі монітори: жодний не блимав жодною з можливих тривог. Отже, не радіація, а щось інше.

Тут було більше ознак. Кров. Інструменти та контейнери у безладі. Що б не сталося – це сталося тут. Ні, тут воно почалося. І могло закінчитися за зачиненим люком.

Знадобилося дві години, щоб з газовим різаком та спецінструментами, узятими з майстерні, пробитися через люк до машини. Завдяки заблокованій гідравліці, вона мала відкривати його вручну. Війнуло теплим вологим повітрям із запахом лікарні, але без антисептиків. Якийсь мідний запах, що викликав нудоту. Навіть кімнатою тортур тхнуло. Там мали бути її друзі – побиті чи навіть пошматовані. Жулі підняла важкого ключа, аби розпанахати бодай одну голову перед тим, як її вб’ють. І поринула вниз.

Чимале машинне відділення зі склепінням, як у соборі. Головне місце займав термоядерний реактор, та з ним було щось не тойво: там, де вона очікувала побачити індикатори, захист, монітори – над поверхнею реактора плавало щось на кшталт шару бруду. Повільно Жулі підпливла, все ж однією рукою тримаючись за драбину. Дивний запах став приголомшливо сильним. Якась дивна, досі небачена структура багнюки, що збилася в грудки навколо реактора. Трубки пронизували її, як артерії чи дихальні шляхи. Частина маси пульсувала. Отже, не багно.

Плоть.

Грудка чогось рушила до дівчини. Порівняно з усім, виглядала вона не більшою від мізинця на нозі. Це була голова капітана Деррена.

– Допоможи, – промовила голова.

РОЗДІЛ 1. Голден

За сто п’ятдесят років до того, коли дрібні розбіжності між Землею та Марсом ледь не поставили їх на межу війни, Пояс був віддаленим небокраєм, вражаюче багатим на мінерали. Він знаходився осторонь економічних зон внутрішніх планет та навіть поза межами уяви корпорацій.

Але згодом Соломон Епштейн дещо покращив термоядерний двигун, причепив його до корми власної тримісної яхти і ввімкнув. З гарним телескопом його можна бачити й досі – прямує у Велику Безодню на швидкості кілька процентів світлової. Найкращі та найдовші похорони в історії людства. На щастя, усі технічні записи залишились на комп’ютері вдома. Двигун Епштейна не подарував людям зірки, проте приніс на таці планети.

Три чверті кілометра завдовжки та чверть завширшки, грубо схожий на пожежний гідрант – і переважно порожній всередині – «Кентербері» був переобладнаним колоніальним транспортом. Колись його напакували людьми, припасами, машинами, механізмами, житловими сферами і надіями. Наразі на супутниках Сатурна живе майже 20 мільйонів людей. І десь мільйон їхніх предків було перевезено туди саме «Кентербері». 45 мільйонів на супутниках Юпітера. Найвіддаленіше поселення – місяць Урана, мало зо 5 тисяч. Найвіддаленіше – допоки мормони не добудують власне «судно поколінь» та не відбудуть до зірок і свободи, геть від обмежень народжуваності.

А ще там був Пояс.

Запитайте у нетверезого рекрутера АЗП – то вихваляючись він бовкне про сотню мільйонів. Запитайте у внутрішньопланетника з відділу статистики – і отримаєте цифру п’ятдесят мільйонів.

Та як не рахуй, а такій купі людей потрібно чимало води. Отже, тепер «Кентербері» та ще з десяток однотипних суден, що належали «П’юр-енд-Клін Вотер Компані», нарізають кола по щедрому Поясу, збираючи льодовики, допоки не будуть списані на брухт від старості.

      Джим Голден знаходив у цьому певну поезію.

– Голдене?

Він повернувся до ангарної палуби: над головою височіла старший інженер Наомі Наґата. Жінка була зростом майже два метри, кучма її кучерявого волосся стягнута у чорний хвіст, а вираз обличчя коливався від розважливого до роздратованого. Як усі жителі Поясу астероїдів, вона знизувала не плечима, а руками.

– Голдене, ти слухаєш чи у вікно вирячився?

– Виникла проблема, – відповів Джим, – і позаяк ти справді і без варіантів чудово розумієшся на цьому, ти зможеш її залагодити, навіть не маючи досить коштів та запчастин.

Наомі розсміялася.

– Отже, ти не слухав.

– Насправді так, тобто ні.

– Маєш право, власне. Отже, на «Лицарі» посадкове обладнання в атмосферному режимі працюватиме не дуже добре, поки прокладки не замінимо. Це тебе не трубує?

– Я запитаю капітана. А коли ми востаннє використовували човник в атмосфері?

– Ніколи. Проте у правилах сказано, що ми повинні мати хоча б один шаттл, придатний до атмосферних польотів.

– Агов, босе! – Амос Бертон, землянин і помічник старшого інженера, махав дебелою ручиською, привертаючи увагу Наомі. Хлоп був на судні капітана Макдовела, Голден був помічником капітана, але Амос Бертон визнавав лише одного боса – Наомі.

– Що трапилось? – гукнула Наґата.

– Поганий кабель. Чи не потримаєте його, поки я не принесу запасний?

Наомі глянула на Голдена, і в очах її було питання: «Ми закінчили?» Той у відповідь саркастично відсалютував. Висока і струнка старша інженериня в засмальцьованому комбезі пирхнула та розвернувшись пішла.

Сім років у військовому флоті, п’ять у цивільному, а він так і не звик до довгих, неможливо-витончених кісток белтерів2. Погляд, породжений і затверджений земним тяжінням.

У головному ліфті старпом затримав палець біля кнопки штурманської рубки, спокушений уявним видивом Аде Тукунбо – її посмішкою, голосом, пачулі-ванільним ароматом волосся, але все ж натиснув «Лазарет»: обов’язок на