Бог Світла - Роджер Желязни

— Устань… жерцю, — мовив Брахма, так і не згадавши його імені. — Яка така преповажна справа змусила тебе отак терміново мене викликати?

Жрець устав, кинув швидкий погляд на мокрого Брахму й знову опустив очі.

— Ясновельможний, — промовив він, — я не здумав би тебе викликати, коли ти купаєшся, але тут ось прийшов один із твоїх шанувальників, який хотів би поговорити з тобою у справі, на мою гадку — надзвичайно важливій.

— Один з моїх шанувальників! Скажи йому, що всечулий Брахма чує всіх, нехай іде і молиться мені у Храмі — як воно заведено і як годиться!

Рука Брахми потяглася до вимикача, та раптом завмерла.

— А як він дізнався про лінію Храм — Небо? — спитав він, — і про прямий зв’язок святих отців з богами?

— Він каже, — відповів жрець, — що належить до когорти Перших і я маю переказати, що Сам бажає перемовитись з Тримурті.

— Сам? — вигукнув Брахма. — Сам? Та ні, не може ж він бути… отим Самом!

— Він відомий у цих краях як Сіддхартха, Приборкувач Демонів.

— Чекай моєї волі, — звелів Брахма, — та співай тим часом відповідні вірші з Вед.

— Слухаюсь, ясновельможний! — промовив жрець і заходився співати.

Брахма рушив у другу частину павільйону й зупинився перед своєю одежною шафою, міркуючи, що б його вдягнути.

Князь, почувши, що його кличуть на ім’я, одірвався од споглядання внутрішніх оздоб Храму. Жрець, імені якого він не запам’ятав, поманив його за собою в коридор. Він пішов за ним услід і опинився в потаємній комірці. Жрець намацав замаскований важіль, потяг угору, і ряд полиць розчахнувся назовні, немов двері.

Князь ступив уперед і опинився в розкішно оздобленій усипальниці. Блискучий відеоекран, довкола його обкрутився бронзовий Наг, тримаючи в зубах свій хвіст, висів над вівтарем-контрольною панеллю.

Жрець уклонився тричі.

— Вітаю Тебе, правителю Всесвіту, наймогутнішого серед чотирьох божественних чинів та вісімнадцятьох господарів Раю.

З пупка твого розквітає лотос, руки твої сколочують океани, трьома кроками своїми…

— Засвідчую істину слів твоїх, — урвав його Брахма. — Тобі дали благословення й вислухали. А тепер можеш іти собі й лишити нас самих.

— ?

— Атож, іди собі. Сам напевне тобі заплатив за приватну лінію зв’язку, хіба ні?

— Ясновельможний!..

— Ну годі! Йди собі!

Жрець не зволікаючи вклонився і вийшов, зачинивши за собою потаємні двері.

Брахма обдивлявся Сама, на якому були темні штани для верхової їзди, небесно-блакитна каміза, синьо-зелений тюрбан з Уратхи й порожні піхви на поясі-ланцюжку з потемнілого металу.

Сам також роздивлявся на Брахму, постать якого добре вирізнялася на чорному тлі: поверх легкої кольчуги на Брахмі була чепурна накидка, застебнута біля шиї пряжкою з вогнистого опалу. На голові — пурпурова корона, всіяна миготливими аметистами, у правиці скіпетр: оздоблений дев’ятьма самоцвітами-талісманами. Очі його здавалися двома чорними камінцями на темному обличчі. Довкола розливалися ніжні звуки віни.

— Сам? — спитав Брахма.

Сам кивнув головою.

— Я намагався розгадати, хто ти є насправді, ясновельможний Брахмо. Та, сказати по правді, не можу.

— Так і має бути, — мовив Брахма. — І завжди буде, коли йтиметься про бога.

— Шати в тебе препишні, — зауважив Сам, — просто блиск.

— Дякую. Я насилу вірю очам своїм: ти й досі живий. Я перевірив і бачу, що за останні півстоліття ти не шукав собі нового тіла. Це неабиякий ризик.

Сам здвигнув плечима:

— Життя повне ризику, непевності, гри випадковостей…

— Твоя правда, — мовив Брахма. — Прошу, підсунь стілець і сідай, влаштовуйся зручніше.

Сам так і зробив, а коли знову поглянув на екран, Брахма вже сидів на високому троні, виточеному з червоного мармуру, і такого ж кольору парасоль яскраво мінився над ним.

— Сидіти там, либонь, не дуже зручно, — зауважив Сам.

— А піногумові подушки навіщо? — відповів, усміхаючись, бог. — Можеш палити, як є охота.

— Дякую.

Сам видобув з капшука при поясі люльку, набив тютюном, ретельно натоптав і припалив.

— Що ти поробляв увесь цей час, — поцікавився бог, — відколи зірвався з Небесного сідала?

— Плекав власні кущі, — відповів Сам.

— Ти міг би цим займатися і в нас тут, — зауважив Брахма. — В нашій гідропонній секції. Задля такого діла, мабуть, ми ще й зараз могли б тебе узяти. Розкажи-но мені побільше, чим ти там займаєшся серед людей.

— Полюю на тигрів, воюю за межу з сусідніми князівствами, підтримую гаремну мораль, штудіюю потроху ботаніку — оце таке, життя як життя, — сказав Сам. — Та нині сили мої підупали й захотілося знову стати юним. Але для цього, я так зрозумів, треба, щоб мізки мої були профільтровані, це правда?

— Так заведено, — визнав Брахма.

— З якою ж метою, дозволь спитати?

— Неправедний програє, а праведний виграє, — промовив бог, усміхаючись.

— А що, як я неправедний, — спитав Сам, — яким чином я програю?

— Тобі доведеться відпокутувати свій кармічний тягар у тілі нижчого виду.

— А чи немає в тебе напохваті даних — процентного співвідношення тих, хто виграв, і тих, хто програв?

— Гадаю, ти не зміниш своєї думки про моє всевідання, — мовив Брахма, прикриваючи позіх скіпетром, — коли признаюсь тобі, що цю мить усі цифри вивітрилися мені з голови.

Сам реготнув.

— То, кажеш, вам потрібен садівник, там, у Небесному Місті?

— Так, — потвердив Брахма. — Ти хотів би взятися до цієї роботи?

— Не знаю. Можливо, — сказав Сам.

— Така відповідь може означати, що й ні? — допитувався Брахма.

— Атож, може, й ні, — погодився Сам. — За давніх часів ніхто не проробляв отакі фіґлі-міґлі над людським мозком. Коли хто з Перших бажав відродження, він платив за нове тіло, скільки треба було, і його обслуговували.

— Ми, Саме, живемо не в ті часи. Нова доба на порозі.

— Так, чого доброго, можна подумати, що ти заповзявся усунути всіх Перших, які не визнають тебе за верховоду.

— В пантеоні вистачає вільних місць, Саме. Знайдеться й для тебе ніша, коли захочеш і поклопочешся про це.

— А як не захочу?

— Тоді клопочися про своє тіло в Приймальні Карми.

— А якщо я виберу богобуття?

— Тоді твій мозок не зондуватимуть. А Владарям підкажуть обслужити тебе швиденько і якнайкраще. Прилетить летюча машина й переправить тебе на Небеса.

— Варто подумати, — сказав Сам. — Я надто люблю цей світ, хоч він і захряс у добі обскурантизму. З другого боку, нащо мені така любов, яка не може вхопити насолоди од того, що мені любе та миле, раптом мене засудять до вічної смерті або накинуть личину мавпи і змусять никати по джунглях? Правда, я не в захваті і