Бог Світла - Роджер Желязни
Розвернувши свою кобилицю, князь рушив угору дорогою, а восьмеро списоносців стиха наспівували в нього за спиною.
Він в’їхав крізь широку двійчасту браму, розчахнуту навстіж, ніхто її не стеріг. Одразу навіть подумалось, чи нема тут потаємної системи захисту, якої Стрейк міг не помітити.
Двір був засаджений зеленню і лише частково вимощений. На великій садовій ділянці порались слуги, вони підрізали дерева й кущі, порпалися в землі. Князь пошукав очима, де тут могла бути схована зброя, але нічого схожого на криївку не вгледів. Слуги, не припиняючи роботи, позирали на прибульців. В далекому кінці двору височіла чорна кам’яна Приймальня. Він попрямував туди в супроводі своїх верхівців, аж раптом до нього загукали зі сходинок самого палацу, що лишився праворуч.
Князь натяг повіддя, озирнувсь у той бік і побачив чоловіка в чорному вбранні з жовтим колом на грудях і палицею з чорного дерева у руках. Чоловік був височенний, гладкий, лице запнуте по самі очі. Він більше не подавав голосу, а просто стояв і чекав.
Князь повернувся й під’їхав до підніжжя широких сходів.
— Мені треба побалакати з Владарями Карми, — сказав він.
— Тобі призначено? — спитав чоловік.
— Ні, — відповів князь, — але справа поважна.
— В такому разі шкода, бо проїхався ти марно: призначення обов’язкове. Ти можеш домовитися про візит у якому завгодно Храмі Махартхи.
Гупнувши палицею по сходині, він повернувся спиною і рушив геть.
— Корчуйте сад, — звелів князь своїм людям, — повирубуйте он ті дерева, складіть докупи й підпаліть.
Чоловік у чорному завмер, озирнувся.
Один лише князь зостався біля сходів. Решта вже рушила в напрямку до саду.
— Ти не посмієш, — проказав чоловік.
Князь посміхнувся.
Його люди спішились і почали вирубувати кущі, витоптуючи довкола квітники.
— Накажи їм припинити!
— Та й нащо? Я приїхав побалакати з Владарями Карми, а ти кажеш, що мені не можна. Я ж тобі кажу: можна — і побалакаю. Побачимо, хто з нас двох каже правду.
— Звели їм припинити, а я доповім про тебе Владарям, — пообіцяв той.
— Припиніть! — крикнув князь. — Але готові будьте почати знову.
Чоловік у чорному піднявся сходами і зник у палаці. Князь поторкував пальцями ріг, що висів на перев’язі в нього на шиї.
Невдовзі у палаці почулася метушня, і на поріг висипали озброєні люди. Князь підніс ріг до уст і просурмив у нього двічі.
На двірцевій сторожі були шкіряні лати — дехто ще поспіхом, на ходу застібав їх — і такі самі шкіряні наголовники. Праві руки — обмотані по лікоть повстю, на невеликих овальної форми металевих щитах — емблема, жовте колесо на чорному тлі. Мечі в них були довгі, криві. Сторожа заполонила всі сходи і стояла, тільки й чекаючи наказів.
Знову вийшов чоловік у чорному й зупинився на найвищій сходинці.
— От і добре, — мовив він, — як маєш що сказати Владарям — кажи.
— Ти — Владар? — спитав князь.
— Атож.
— Видать, рангом ти тут найнижчий, коли тобі доводиться бути ще й за воротаря. Я хочу балакати зі старшим.
— Ти поплатишся за своє зухвальство і в цьому, і в наступному житті, — зауважив Владар.
Тут через браму в’їхали понад три десятки списоносців і вишикувались пообіч князя. Ті восьмеро, що почали були рубати сад, знову посідали на коней і приєдналися до шерег, тримаючи оголені мечі напоготові.
— То як, доведеться нам заїхати до палацу верхи, — спитав князь, — чи ти зараз покличеш інших Владарів, з якими я хочу вести мову?
На сходах навпроти князевих воїнів стояло чоловік вісім-десять — із зброєю в руках. Владар, схоже, прикинув рівновагу сил і вирішив нічого не міняти.
— Не вчини нічого зопалу, — кинув він, — бо мої люди захищатимуться люто й жорстоко. Чекай мого повернення. Я викличу інших.
Князь натоптав свою люльку і запалив. Його вершники трималися непорушно, мов статуї, зі списами напоготові. Найдужче були зарошені потом обличчя піших вояків, що стояли на перших сходинках палацу.
Князь, аби згаяти час, звернувся до своїх списоносців:
— Не здумайте хизуватися своєю вправністю, як було за останньої облоги Капіла. Поціляйте в груди, а не в голову. А ще, — провадив він, — не здумайте, як зазвичай, калічити й спотворювати поранених та вбитих — це святе місце і плюндрувати його в такий спосіб негоже. Та з іншого боку, — додав він, — я сприйму за особисту образу й ганьбу, якщо ви не захопите десятка бранців для офіри Нірріті Чорному, моєму особистому покровителю, — тільки, певна річ, поза цими стінами, там, де обряд Чорного Свята не обернеться проти нас тяжкою карою…
Щось брязнуло праворуч: то вояк-піхотинець, який не зводив очей з довгого Стрейкового списа, зомлів і впав з нижньої сходинки палацу.
— Зупиніться! — заволала постать у чорному, з’явившись угорі на сходах у супроводі шістьох інших у такому ж одіянні. — Не опоганюйте кровопролиттям Палацу Карми. Кров цього полеглого воїна вже…
— … кинеться йому в щоки, — доказав князь, — коли він опритомніє, бо його не вбито.
— Чого ти хочеш? — Чорна постать, яка звернулась до нього, була середнього зросту, але ширша, ніж довша. Вона стояла, мов велетенське чорне барило, з палицею, наче гаспидська громовиця.
— Я нарахував сімох, — мовив у відповідь князь, — але, як мені відомо, тут мешкають десятеро Владарів. Де решта троє?
— Вони зараз зайняті у трьох читальнях Махартхи. Чого тобі від нас треба?
— Ти тут за головного?
— Головне тут лише Велике Колесо Закону.
— А ти — старший уповноважений Великого Колеса тут, у цих стінах?
— Так.
— От і чудово. Я хочу побалакати з тобою віч-на-віч — он там, — мовив князь, вказуючи рукою на Чорну Приймальню.
— Це неможливо!
Князь вибив свою люльку об підбор, виколупав рештки тютюну гостряком кинджала, поклав люльку до капшука, а тоді випростався в сідлі, тримаючи в лівій руці ріг. Погляд його стрівся з Владаревим.
— Ти справді певен? — спитав князь.
Маленький червоний ротик Владаря заворушився, ніби намагаючись щось сказати, але так нічого й не вимовив.
— Будь по-твоєму, — згодився врешті товстун. — Дайте мені дорогу!
Він зійшов униз поміж рядами воїнів і зупинився перед білою кобилицею.
Князь
