Бог Світла - Роджер Желязни

сходились навіть звірі і боги, прибивався випадком святий відлюдник — і йшли од нього зміцнілі духом та праведніші, аніж були. Повсюдно визнавалося, що він здобув просвітлення, хоча не бракувало й таких, хто мав його за шахрая, грішника, злочинця або пройдисвіта. Не всі з цих останніх були йому ворогами, але, з другого боку, не всі поміж тих, хто зміцнів духом і зробився праведнішим, могли бути йому за друзів та прибічників. Послідовники називали його: Магасаматман. Деякі навіть казали, що він — бог. Отож коли стало ясно, що його визнано за вчителя і відповідно шановано, коли немало багатіїв оголосили себе його прибічниками і коли слава про нього розійшлася далеко поза межами краю, почали називати його: «Татхагатха, — що означає: Той, Хто Досяг. І тут слід відзначити: хоча богиня Калі (часом Ті знали як Дургу, коли вона бувала лагіднішою) ніколи не висловлювала офіційної думки відносно досягнення ним стану будди, проте виявила йому честь виняткову, відрядивши до нього зі своєю даниною не просто найманого вбивцю, а святого свого ката…

Справдешній Дхарма[33] не щезав,

поки на світі не з’явився

фальшивий Дхарма.

Коли з’явився фальшивий Дхарма,

він змусив щезнути

справдешнього Дхарму.

Саміутта-нікайя (П. 224)

Поблизу міста Алунділа розкинувся розкішний гай — дерева там голубокорі, а листочки пурпурові, схожі на пір’їни. Славився гай своєю красою, а також священним спокоєм тінявого затишку. То була власність купця Васу до його навернення, після чого той надав її вчителеві, знаному під різними іменами: Магасаматман, Татхагатха, Просвітлений. Отак гай і став пристановищем вчителя та його послідовників, і коли вони проходили серед дня містом, їхні чаші для милостині не лишались ніколи порожніми.

Довкола гаю завжди збиралося безліч прочан. Побожні, просто цікаві, ласі до чужого — всі вони снували нескінченною чередою, прибуваючи хто по воді, хто суходолом, хто верхи, а хто й пішки.

Алунділ — зовсім невелике містечко. Були в ньому і хижки з очеретяною стріхою, і одноповерхові дерев’яні халупи; головна вулиця лежала немощена, порубцьована коліями; містечко мало два великі базари і багато малих; довкола розкинулись розлогі ниви, — належали вони вайшьям, а обробляли їх шудри, — і містечко здавалося острівцем у блакитно-зеленому морі; через постійний наплив мандрівців було в ньому чимало заїздів (правда, жоден із них не можна було й порівняти з казковим заїздом Гаукани у далекій Махартсі); були тут і свої святі, і співці-оповідачі легенд; звісно, був тут і свій Храм.

Храм примістився на невисокому пагорбі посеред міста, оточений з усіх чотирьох боків величезними брамами. Вони, як і стіни довкруг, були всуціль, ярус за ярусом, прикрашені різьбленням із зображеннями музик і танцівниць, вояків і демонів, богів і богинь, звірів і акторів; коханців, вигадливих у любощах, і напівлюдей, стражників і девів[34]. За цими воротами починався перший двір, у якому, знов-таки, височіли стіни, оточені внутрішніми воротами, що, своєю чергою, вели у внутрішній двір. У першому розмістився невеликий базар, де можна було купити дари богам. Містилося там і чимало дрібних святилищ, присвячених менш поважним божествам. У будь-яку пору дня кого й чого тільки не побачиш у цьому дворі: жебраки жебрають, святі медитують, діти сміються, кумасі плещуть язиками, ладан куриться, пташки співають, булькає в баках вода для очисного обмивання, гудуть молитвомати.

Ну а внутрішній двір з його величними святилищами головних богів був осередком кипучої побожності. Люди виспівували або викрикували молитви, бурмотіли вірші з Вед, одні — стоячи, інші опускались навколішки або падали ниць перед кам’яним громаддям ідолів, декотрі з яких так щедро були обвинуті гірляндами квітів, так густо натерті червоною кумкумовою пастою, так закидані приношеннями, аж несила було розпізнати, що то за божество потопає в морі такого матеріалізованого обожнювання.

Час од часу сурмили храмові сурми, і тоді все шанобливо нишкло на мить, поки одлунає луна, а по тому все шумувало знов.

І ніхто й не подумав би заперечувати явне: в цім Храмі царювала Калі. Її висока, виточена з білого каменю статуя в гігантському святилищі панувала над внутрішнім двором. Ледь помітна усмішка на устах, може, трохи зневажлива щодо інших богів та їхніх молільників, по-своєму причаровувала до себе погляд, — не менше, ніж гримаси нанизаних низкою черепів, що їх вона носила як намисто. В руках богиня затисла кинджали, а постать її, пориваючись уперед, наче завмерла на мить у ваганні: може, спершу пуститися у танок, а вже потім порішити тих, хто підійшов до її святилища. Уста її були повні, очі широко розплющені. При світлі смолоскипів здавалося, ніби вона рухається.

Отож не дивно, що її святилище стояло якраз навпроти святилища Ями, Бога Смерті. Жерці та архітектори цілком слушно ухвалили: кому як не йому з-поміж решти богів, день у день і на мить не зводячи з погубниці очей, мірятися з нею смертоносними поглядами і у відповідь на її жорстку напівусмішку посилати свій кривий посміх. Навіть найревніші богомольці воліли зробити гак манівцями, аби не ступати ногою між тих двох святилищ; коли ж западали сутінки, ця частина двору ставала царством німотної тиші і непорушності, куди не потикався жоден припізнілий молільник.

Коли довкола повіяли весняні вітри, з північного краю прийшов той, кого звали Рілдом. Невеликий чоловічок, сивоголовий, хоч літ на світі прожив небагато, — ось такий був Рілд; носив він темні строї прочанина, та коли знайшли його у канаві, знеможеного лихоманкою, передпліччя в нього було обмотане малиновим шнуром-зашморгом — атрибутом і ознакою того, ким він, Рілд, був насправді.

Прийшов Рілд навесні, в пору свят, в Алунділ, що розкинувся серед блакитно-зелених полів; в Алунділ, містечко хижок під очеретяною покрівлею та приземкуватих дерев’яних халуп, немощених вулиць і численних заїздів, базарів, святих сподвижників та співців-оповідачів легенд, великого релігійного відродження та його Вчителя, слава про якого рознеслась далеко за межі краю, — в Алунділ того Храму, де царювала його богиня-покровителька.

Пора весняних свят.

Двадцять років тому незначний Алунділський фестиваль був майже винятково місцевою традицією. Але тепер свято приваблювало таку силу-силенну прочан, які прагнули послухати Просвітленого, котрий проповідував вчення Восьмихресного Шляху, що в місті та по його околицях важко було знайти вільний куточок для притулку. Хто мав намети, лупив за їх оренду шалені гроші. Під житла здавали хліви та стайні, навіть голі клапті землі винаймалися для тимчасових таборів.

Алунділ любив свого Будду. Багато міст намагалися переманути його з уславленого пурпурового гаю до себе. Шенгоду, Квітка Гір, пропонував йому палац з гаремом, аби тільки він переніс своє вчення