Бог Світла - Роджер Желязни
— Скажи своє ім’я, капітане!
— В цьому порту я безіменний або маю вигадане ім’я, дурити ж тебе, повір, я не бачу сенсу. Щасливого дня, Саме.
— І тобі, капітане. Дякую за твої відверті слова.
Сам підвівся і рушив геть з гавані, прямуючи назад до ділової частини міста й торгових вулиць.
Сонце в небі червоним диском підбивалось угору назустріч Мосту Богів. Місто Прокинулося. Князь простував, петляючи поміж рундучків дрібних ремісників, що повиставляли вироби своїх вправних рук. Довкола снували вуличні торговці, пропонуючи мазі, порошки, пудри, парфуми та олії. Квіткарки мало не вискакували з корсажів, махаючи перехожим букетами й вінками з квітів; виноторговці мовчки сиділи вряд на лавах у затінку зі своїми бурдюками й піджидали покупців, яких ніколи не бракувало. В ранковому повітрі змішалися запахи їства, мускусу, м’яса, екскрементів, лою і ладану — той дух вільно витав у повітрі, й здавалося, наче тебе обтікає невидима хмара.
На князеві були жебрацькі лахи, тож нічого дивного, що він зупинився й заговорив до горбаня, який тримав карнавку для милостині.
— Здоров був, брате, — звернувся він до нього, — я зайшов далеченько від свого дому і заблукав. Чи не вкажеш мені дорогу на вулицю Ткачів?
Горбань кивнув головою і значливо потряс карнавкою.
З потайної кишені хламиди князь дістав дрібну монету і вкинув до карнавки. Монета вмить щезла.
— Туди, — кивнув головою горбань, вказуючи напрямок. — Проминеш дві вулиці, а на третій завернеш ліворуч, тоді пройдеш іще дві вулиці й опинишся біля Кільця Водограю перед Храмом Варуни[27]. Увійди в те Кільце і побачиш, що вулицю Ткачів позначено Знаком Шила.
Князь кивнув горбаневі, поплескав його по горбу й рушив далі своєю дорогою.
Дійшовши до Кільця Водограю, він зупинився. З кілька десятків людей стояло рухливою вервечкою побіля Храму Варуни, найсуворішого та найвеличнішого з-поміж богів. Ці люди не збиралися заходити до Храму, а радше відбували якийсь ритуал, чекаючи кожен своєї черги. Він почув побрязкування монет і підійшов ближче.
Черга посувалася до блискучої металевої машини.
Чоловік, черга якого підоспіла, укинув монету до сталевої пащі тигра. Машина замуркотіла. Чоловік натиснув на кілька кнопок, виточених у вигляді тварин та демонів, — і спалах світла пробіг по тілах Нагів, двох священних зміїв, які обвилися довкола прозорої панелі машини.
Князь підійшов іще ближче.
Чоловік смикнув униз важіль, що стирчав з боку машини у вигляді риб’ячого хвоста.
Священне голубе світло заполонило машину зсередини; і з того світіння під звуки ніжної музики, що заграла, вискочило молитовне колесо і закрутилося з навіженою швидкістю.
Чоловікове обличчя розквітло блаженною усмішкою. Через кілька хвилин машина зупинилась. Молільник укинув ще одну монету і знову смикнув за важіль, чим викликав голосні нарікання в тих, що стояли наприкінці черги; вони казали, то вже сьома його монета, а день випав спекотний, тож хай дасть іншим помолитися, бо не йому одному треба, а коли вже так припекло, то чом не зайти до Храму та не віддати таку щедру пожертву прямо в руки жерцям. Хтось зауважив, що маленькому чоловічкові, видно, є що замолювати. І одразу під гучний регіт всі заходилися гадати, що то за гріхи.
Помітивши кількох жебраків у рухливій вервечці черги, князь пішов і прилаштувався в її кінець. Поки черга посувалася, він помітив, що одні, підійшовши до машини, натискають на кнопки, тоді як інші просто вкидають плаский металевий диск у пащу другого тигра, того, що з протилежного боку. Коли машина зупинялася, диск випадав у чашу і власник забирав його назад. Князь вирішив ризикнути й пуститись на розпити.
Він звернувся до чоловіка, який стояв поперед нього в черзі:
— А чому це у деяких є свої жетони?
— Тому, що ці люди зареєстровані, — відказав той, не повертаючи голови.
— У Храмі?
— Так.
— А…
Князь переждав з півхвилини і знову спитав:
— А ті, що не зареєстровані, але хочуть молитися на машині — їм треба натискати на кнопки?
— Так, — відповів той, — набираючи при цьому своє ім’я, рід занять і адресу.
— Ну а коли хто тут заїжджий, як от я, приміром?
— То треба додати назву свого міста.
— Ну а раптом я неписьменний — тоді як?
Той нарешті обернувся до нього:
— Тоді тобі ліпше молитися по-старому й оддавати пожертви просто в руки жерцям. А то, як хоч, зареєструйся і матимеш власний жетон.
— Ясно, — мовив князь. — Твоя правда. Мені слід перше усе обміркувати, дякую.
Він вийшов з черги, обійшов водограй і зупинився біля колони зі Знаком Шила. А тоді рушив угору вулицею Ткачів.
Тричі він питав, де мешкає Яннавега, вітрильний майстер; утретє — в низенької жінки з могутніми руками й вусиками над верхньою губою. Жінка сиділа, схрестивши ноги, й плела килимок у своєму рундучку під приземкуватим піддашком, де колись, мабуть, було стійло, бо звідти й досі тхнуло стайнею.
Змірявши його з голови до п’ят навдивовижу гарними оксамитово-карими очима, вона буркнула: йди он туди. Князь попростував угору звивистою доріжкою, спустився вниз сходами, що ліпилися до стіни п’ятиповерхової будівлі, і опинився коло дверей, через які потрапив у коридор на першому поверсі. Всередині було вогко й темно.
Він постукав у треті двері ліворуч, і перегодом йому одчинили.
На порозі стояв чоловік, утупившись у нього поглядом.
— Ну?
— Можна мені ввійти? Маю пильну справу…
Чоловік завагався на мить, а тоді рішуче кивнув головою і відступив убік, даючи гостеві дорогу.
Князь рушив повз нього і зайшов до кімнати. Долі був розстелений великий шмат парусини. Поблизу стояв ослінчик, на який господар сів сам, а гостеві вказав на єдиний у кімнаті стілець.
Майстер був невисокий, широкоплечий, волосся біле як сніг, а зіниці очей ледь затуманені першими ознаками катаракти. Руки — темні, зашкарублі, з вузлуватими пальцями.
— Ну? — повторив він.
— Ян Ольвегг, — озвався князь.
Очі в старого майстра витріщились, а тоді звузилися до щілин. Він зважував у руці величезні ножиці.
— «Довгий шлях до Тіпперері…»[28] — промовив князь.
Господар видивився на нього, а тоді раптом усміхнувся:
— «Якщо серцем ти не тут!» — підхопив він, відкинувши ножиці на парусинову шматину. — Скільки ж літ минуло відтоді, Саме?
— Я втратив лік рокам.
— Я теж. Але, гадаю, літ сорок — може, сорок п’ять? — збігло, відколи я бачив тебе востаннє. А пива, б’юсь об заклад, збігло ще більше через оцю загату!
Сам кивнув.
— Я просто не знаю, з чого й почати… — признався господар.
— Для початку скажи, чом тебе звуть «Янавеа»?
— А чом би й ні? Звучить
