Бог Світла - Роджер Желязни

— Яма вважає, що Золота Хмара тебе змінила.

— Може, й змінила.

— Він вважає, що вона зробила тебе м’якшим, слабкішим. Ти завжди прикидався містиком, але тепер, на думку Ями, ти й справді став ним — собі і нам на згубу.

Сам похитав головою і роззирнувся довкола, проте не побачив Ратрі. Чи то вона була тут невидимкою, чи то пішла геть. Він проказав тихо і безвиразно:

— Я зірву ці зорі з небес і жбурну їх в обличчя богам, якщо доведеться. Я блюзнитиму в Храмах по всіх усюдах. Я ловитиму життя неводом, як рибалка ловить рибу. Я піднімуся знов у Небесне Місто, хай навіть кожна сходинка буде вогнем або гострим мечем, а шлях стерегтимуть тигри. Настане день, коли боги глянуть з Небес і побачать мене на сходах, а зі мною дар, якого вони бояться понад усе. Той день стане початком нової Юги[25]. Але спершу мені треба помедитувати трохи, — закінчив він, знов відвернувся до річки й задивився на воду.

Зірка, палаючи, креслила за собою вогняний слід на небосхилі. Судно йшло вперед. Ніч зітхнула над Самом.

Сам дивився вперед, весь у полоні спогадів.

II

Одного разу невеликий раджа дрібного князівства вирушив зі своїм почтом до Махартхи, міста, що його називали Брамою Півдня та столицею Ранкової Зорі. Поїхав, аби придбати собі нове тіло. Діялось те в часи, коли ницу долю ще можна було обдурити, коли боги були не такі пихаті, демони все ще зв’язані, а Небесне Місто подеколи відкривалося для людей. Це оповідь про те, як князь спокушав перед Храмом однорукого служителя культу і впіймав його на гачок і через свою самовпевненість накликав на себе немилість Небес…

Не багато хто народжується знову серед людей;

Більше тих, хто народжується знову десь-інде.

Ангуттара-кікая (1, 35)

Було вже пополудні, коли до столиці Ранкової Зорі в’їхав на білій кобилиці князь і рушив широкою вулицею Сур’ї; сотня його васалів купчилася позаду. Крива князева шабля спочивала в піхвах, радник Стрейк тримався ліворуч од нього, а частина князевих скарбів у в’юках погойдувалась на спинах його в’ючаків.

Спека падала згори й розбивалась об тюрбани людей розтікалась по спинах воїнів і знов піднімалася вгору з дороги.

Назустріч їм поволі рухався візок, візник скосив очі на знамено, що його ніс головний з князевого почту; повія стояла коло входу до свого шатра і споглядала вуличну процесію; зграя двірських собак з гавкотом бігла услід за кіньми.

Князь був високий, вуса сизі, мов дим, а на темних, наче кава, руках проступали набряклі жили. Однак поставу він мав струнку, а ясні очі зачаровували, схожі на очі якогось стародавнього птаха.

Збіглась юрма роззяв — подивитись на кінний загін. Верхи на конях їздили тільки ті, кому це по кишені, а таких заможників було не багато. Їздили здебільша на ящерах — лускатих істотах із зміїною шиєю, зубастих, темного походження, з коротким життєвим циклом та злобливим норовом, — бо серед коней останнім часом невідь-чому поширилася безплідність.

Отож князь їхав столицею Ранкової Зорі, а цікаві городяни споглядали.

Помалу загін збочив з вулиці Сонця на вужчу вуличку і їхав тепер уздовж присадкуватих торгових будівель, мимо великих крамниць багатих купців, повз банки, Храми, заїзди, будинки розпусти. Та ось закінчився діловий район міста, й вони під’їхали до розкішного заїзду Гаукани, Найгостиннішого Господаря. Біля воріт верхівці натягли поводи, бо сам Гаукана вийшов їм назустріч — просто вдягнений, товстунець, як і годиться, він усміхався, чекаючи, коли зможе власноруч завести у двір білу кобилицю.

— Ласкаво прошу, ясновельможний Сіддхартхо! — мовив він голосно, аби всі, хто міг, почули, який то гість завітав до нього. — Ласкаво прошу до нас у солов’їний край, в запахущі сади та мармурові зали скромного цього закладу! Гостинно прошу і твоїх супутників, котрі зверстали з тобою чималу путь і, не сумнівайся, матимуть тут живодайний і гідний спочинок, що освіжить їх, як і тебе. Тут ти знайдеш, я сподіваюся, все, що любе тобі та миле, як бувало не раз у минулому, коли ти мешкав у цих залах в компанії інших родовитих гостей та шляхетних відвідувачів, гай-гай, числом незліченних, серед яких…

— Добридень і тобі, Гаукано! — вигукнув князь, бо й пополудні пряжила спека, а мова господаря плинула рікою і могла плинути вічно. — Впусти нас швиденько під твій дах, де серед інших благодатей, числом незліченних, знайдеться і прохолода.

Гаукана моторно вклонився і, взявши білу кобилицю за вуздечку, провів її через ворота у двір; там він притримав стремено, поки князь спішувався, передав коней під опіку своїх стайничих і послав хлопчину за ворота вичистити вулицю там, де стояв загін верхівців.

У заїзді прибульці передусім скупалися, вони мились навстоячки в мармуровій банній залі, а служники поливали їм плечі водою. Потім воїни понамащувались за звичаєм своєї касти, повдягали свіжу одіж і пройшли до обідньої зали.

Трапеза тривала до самого вечора, і гості вже втратили лік наїдкам. Праворуч од князя, який сидів на чолі довгого низького столу, три танцівниці мережили химерний малюнок танцю, приклацуючи кастаньєтами; вираз їхніх облич змінювався, точно відповідаючи кожному моментові танцю, а четверо музик за завісою награвали відповідні традиційні мелодії.

Стіл був накритий розкішним гобеленом, що яскрів блакитними, брунатними, жовтими, червоними й зеленими барвами; по ньому виткана була низка мисливських і батальних сцен: вершники на ящерах та конях відбивали списами й стрілами напади крилатої панди, вогняного півня та войовничої рослини зі стручками-самоцвітами; зелені мавпи боролися на верхівках дерев; Птах Гаруда затис у пазурах небесного демона й побивав його дзьобом та крильми; з морської глибочіні виповзало ціле військо рогатих рибин — у їхніх стиснутих плавцях стриміли гостряки рожевих коралів, а очі їхні витріщалися на шерегу людей, що, вдягнені в каптани і шоломи, озброєні списами та смолоскипами, не давали їм вибратися на суходіл.

Князь їв поволі, не поспішаючи. Покопирсавшись трохи в кожній новій страві, слухав музику, іноді сміявся на жарти своїх людей. А коли сьорбав шербет, кільця його подзенькували, торкаючись бокастої чари.

Поряд нього з’явився Гаукана.

— Чи все з тобою гаразд, ясновельможний? — поцікавився він.

— Так, добрий Гаукано, все гаразд, — одказав князь.

— Ти їси не з такою охотою, як твої люди, може, наїдки тобі не смакують?

— Та ні, страви смачні і приготовані бездоганно. Тут радше винен мій апетит, яким я не можу похвалитись останнім часом.

— О, — порозуміло мовив Гаукана. — В мене знайдеться,