Бог Світла - Роджер Желязни

нас мудрі — бути байдужою порошинкою в плині Сансари чи Нірвани. То радше означає боротися за симетричну картину сну: сну у вимірах ритму й часу, гармонії і контрасту, — які зроблять його часточкою самої краси. Про це мудрі нічого нам не сказали. Ця істина така проста, що вони явно її не добачили. Тому ситуація велить мені звернути вашу увагу на її естетичність. Боротися проти владарів марень — хай би то були люди чи боги, — які снують потворні сни, то і є воля Безіменності. Боротьба ця також несе страждання, а тому кармічний тягар людина внаслідок цього полегшає, точнісінько як це сталося б, якби їй довелося терпіти потворність; але саме таке страждання веде до набагато вищої мети в світлі одвічних цінностей, про які так люблять балакати мудреці.

І ось тепер я кажу вам: естетика того, що сталося на ваших очах цього вечора, була естетикою вищого ґатунку. Однак ви можете мене спитати: звідки, мовляв, мені знати, що є прекрасне, а що — потворне, і як треба діяти, керуючись цим знаттям? І я скажу: на це питання ви маєте відповісти самі. А для цього треба спочатку забути все, що я казав, бо я не сказав нічого. Пробувайте ж тепер у Безіменності.

Він підняв правицю й схилив голову.

Яма встав. Підвелася Ратрі. Тек вискочив на стіл.

Вони вийшли разом усі четверо, знаючи, що механізми Карми цього разу проти них безсилі.

Вони простували в п’янкому сяєві ранку попід Мостом Богів. Високі папороті, ще мокрі від нічного дощу, іскрилися обабіч стежки. Верхівки дерев і піки далеких гір бовваніли за клубами туману. День був безхмарний. Легенький вранішній вітерець іще був напоєний свіжістю холодної ночі. Їхній шлях лежав через джунглі, довкола все цокотіло, дзижчало і щебетало. Монастир, з якого вони пішли, вже ледь виднів над верхівками дерев; високо над ним в’юнилась смуга диму, розписуючи небеса.

Служителі Ратрі несли її ноші посеред рухливого гурту ченців, слуг та невеличкого загону озброєних охоронців. Сам з Ямою крокували попереду, Тек мовчки вистрибував позаду вгорі, непомітний серед листя й гілля дерев.

— Поховальне вогнище досі горить, — озвався Яма.

— Атож.

— То спалюють тіло мандрівника, який зупинився там відпочити й помер від розриву серця.

— Свята правда.

— Як на імпровізацію, твоя проповідь була просто чарівна.

— Дякую.

— Ти справді віриш у те, що проповідував?

Сам засміявся:

— Я на диво легковірний, коли йдеться про мої власні слова. Вірю всьому, що скажу, хоча знаю: це брехня.

Яма пирхнув.

— Жезл Тримурті все ще гуляє по синах людей. Нірріті[23] ворушиться в своєму темному лігві, загрожуючи морським шляхам на півдні. Може, ти збираєшся згаяти ще одне життя на втіхи метафізики — аби знайти нове виправдання для протидії своїм ворогам? Твоя вчорашня проповідь показала, що ти знов повернувся радше до проблеми «чому», ніж до проблеми «як».

— Ні, — мовив Сам, — я просто хотів випробувати на слухачах ще одну лінію доводів. Важко підбурити до повстання тих, для кого все — благо. В головах їхніх немає закамарку для зла, хоча страждання їхні від нього — нескінченні. Раб під тортурами, який знає, що народиться знову, — можливо, гладким купцем, — якщо страждатиме залюбки, дивиться на свою муку інакше, ніж той, у кого тільки одне життя. Він перестраждає усе, знаючи: хай яку велику муку терпить він тепер, його майбутні радощі будуть іще більші. В разі наш страдник не схоче вірити ні в добро, ні в зло, можна змусити красу й потворність послужити йому незгірш. Треба змінити лише назви, тільки й того.

— Отже, тоді це нова офіційна лінія партії? — спитав Яма.

— Аякже, — відповів Сам.

Яма сягнув рукою в непомітний розріз свого вбрання, вихопив кинджал і підніс його привітально вгору:

— Хай живе краса! — вигукнув він. — Хай згине потворність!

Хвиля мертвої тиші прокотилася джунглями. Заніміли всі звуки життя.

Яма підняв одну руку, а другою вклав кинджал назад у потайні піхви.

— Стійте! — звелів він і глянув угору, мружачись від сонця й повернувши голову вправо. — Геть зі стежки! В кущі!

Всі заметушилися. Постаті в шафранових мантіях мов вітром змело зі стежки. Ноші Ратрі застрягли поміж дерев, і вона стояла тепер поряд Ями.

— Що сталося? — спитала вона.

— Слухай!

Оте щось котилося з неба на вибуховій хвилі звуку. Воно зблиснуло над бескидами, майнуло навкоси над монастирем, геть постиравши дим з піднебесся. Громові згуки засурмили про його наближення; коли воно прорізало свій шлях крізь вітер і світло, повітря дрижало.

Це був хрест у вигляді літери «тау» з величезною петлею і вогненним хвостом позаду.

— Нищівник вилетів на полювання, — мовив Яма.

— Громова Колісниця! — закричав хтось із найманих воїнів, роблячи рукою знак.

— Шіва мчить! Нищівник…[24] — проказав чернець, витріщивши очі від страху.

— Відав би я тоді, який вдатний з мене майстер, то вже напевне відміряв би їй віку. Іноді я гірко каюся через свою геніальність, — нарікнув Яма.

Хрест пронісся попід Мостом Богів, гойднувся над джунглями й помчав на південь. Його ревіння поволі стихало, даленіючи. Запала тиша.

Несміливо цвірінькнула пташка. Їй відповіла друга. Тоді знов ожив гомін життя, і мандрівники вернулися на свою стежку.

— Він вернеться, — сказав Яма. Так воно й сталося.

Ще двічі того дня вони мусили тікати зі стежки, коли Громова Колісниця проносилась над їхніми головами. Останнього разу вона покружляла над монастирем, мабуть, спостерігаючи за поховальним ритуалом, який там відбувався. А тоді шугнула над горами й щезла.

Тої ночі вони стали табором під зірками. І наступної ночували просто неба.

На третій день вони вийшли до річки Діва неподалік маленького портового містечка Куна. Там уже була змога знайти судно, і того ж вечора вони попливли баркою на південь, туди, де Діва зливалася з могутньою Ведрою, а тоді далі, й нарешті до пристані Кайпура, куди тримали путь.

Пливучи річкою, Сам дослухався до її плюскоту. Він стояв на темній палубі, спершись руками на поруччя, й дивився на воду, де яскраве небо піднімалось і падало, а зірки горнулись одна до одної. І тоді ніч озвалася до нього голосом Ратрі звідкись зблизька:

— Ти проходив цим шляхом і раніше, Татхагатхо.

— Багато разів, — відповів він.

— Діва прекрасна, коли отак хлюпочеться й брижиться під зорями.

— Воістину прекрасна.

— От ми й прямуємо у Кайпур, до Палацу Ками. Що ти робитимеш, коли ми туди дістанемось?

— Якийсь час я помедитую, богине.

— Над чим же ти будеш медитувати?

— Над своїми минулими життями та над помилками, яких я припустився у