Антхіл - Тетяна Тиховська

прадіда почало нудити. Потім і його начальника, й інших хлопців. Вивертало доти, доки, здавалося, вже не тільки їжа, а нутрощі вихлюпнулися назовні. Прадід помер за рік. З того десанту всі швидко померли. Прабабуся забрала сина, мого діда, і переїхала до родичів до Харкова — подалі від трагедії, від пекучих спогадів. А дід згодом все одно повернувся в Зону! Він ще в Харкові винайшов метод дезактивації, що перетворює радіаційні відходи в плазму. І приїхав в Чорнобиль на випробування. Та так тут і залишився. Тож разом зі мною три покоління чоловіків — і всі тутешні, із Зони. Я, наприклад, дозиметрист. Професію обрав таку, що десь поза Зоною чи принадиться.

Богдан приєднався до розмови:

— А що ж оце тебе змусило на таке піти?

Вова підвів брови від здивування:

— Змусило? Та я кращої долі собі не бажаю. Тут така краса! Тиша, рослинність буяє. Звірина нелякана, а людей обмаль. Та самі побачите.

Зовсім несподівано просто на дорогу вийшов величезний кабан. Постояв в роздумах і неквапно занурився в протилежну лісову смугу.

Вова запевнив:

— Таке в Зоні не дивина. За стільки років тварини геть страх перед людьми загубили. Як пощастить, можна і зубра, й оленя стрінути. А вже щодо лисиць, зайців, — тих взагалі, як в місті горобців.

Гектор очікував, що відразу після шлагбауму почнеться щось дивовижне.

Так ні! Звичайна асфальтова дорога, тільки що рівна-рівнесенька. Це для того, аби не розкидати радіоактивні відходи, які перевозяться у вантажівках на дослідження або зберігання. Звичайні дерева, трава, тільки більш зелені, ніж в задушливому місті.

І тиша.

Автівок майже не було. Після гамірного Києва з його автомобільним рухом у два яруси, зі сновигаючими авіатаксі, з натовпом людей це було незвично.

Без пригод пройшли ще один контрольний пункт — 10-кілометровий. І поїхали в готель «Прип’ять», що в Чорнобилі. Будівлю невідомого архітектора радянської доби наче навмисно законсервували і ззовні, і зсередини. Зберігся навіть пам’ятний знак коло вхідних дверей: «Збудовано на честь 50-річчя Великого Жовтня». Гектор з уривчастих спогадів від уроків історії так і не міг зрозуміти, чим же він великий, той жовтень.

Хлопці залюбки повискакували з автобусу, підхопивши свої речі. Пострибали, аби розігнати кров в кінцівках.

Вова вийшов разом з ними. І майже відразу йому на плече спустився ворон. Чималенький такий, із синяво чорними пір’ям.

Затріпотів крилами, роззявив дзьоба.

Гектор зауважив:

— Ну й нахабні в Зоні птахи! Геть острах перед людьми розгубили!

Вова посміхнувся.

— Та ні, не розгубили. Хоч трохи та стережуться. А це — Яків, Яшка. Батьків ручний ворон. Ось, у нього кільце на правій лапі, бачите? Залишився мені в спадок, як батько виїхав з Зони.

Яків вмостився зручніше на плечі у Вови та почав куняти.

Гектор зацікавлено спитав:

— То він житиме триста років? А скільки йому зараз?

Вова охоче відповів:

— Триста — то радше легенда. А звичайний вік десь так років сорок. А Якову вже двадцять. В розквіті, так би мовити. Його батько в лісі знайшов. Напівживого, охлялого. Зарано з гнізда вистрибнув. Батько його вигодував, виходив. Тож Яків звик до нас, не улітав. Гуляв з нами, як домашній собака.

Для наочності Вова зняв з плеча ворона, підкинув трохи вгору, аби той злетів, і відійшов трохи вбік.

Яшка зробив невеличке коло в повітрі, спустився на землю коло Вови і заходився дзьобом клювати його черевик.

Вова почав прощатися:

— Ну, мені час повертатися. Ще стрінемося.

Вова простягнув по черзі хлопцям руку, міцно потис. Пішов від готелю. Яків побіг слідом.

Богдан хмикнув:

– І справді наче собака. Ти таке бачив?

Оселилися хлопці разом, а от працювати довелося окремо, кожному за своїм фахом. Гектор зазвичай працював всередині четвертого реактору, який ще в далекому 2016-му накрили новим насувним укриттям з невимовною назвою «конфайнмент», що його намостили над старим саркофагом.

Кожен день по закінченню роботи Гектор перевіряв одяг на рівень радіації та залишав його в роздягальні. Наступного дня отримував нову форму, чисту.

Богдан робив на вулиці. В його бригаді, крім нього самого були геологи, будівельники, дозиметристи і…підривники.

Тільки ввечері друзі, добряче набивши ноги, мали час перекинутися враженнями. Гектор з натхненням зізнавався, яку найбільш уражену радіацією ділянку він відвідав. І як «дурив» свій власний дозиметр, аби довше попрацювати.

Богдан того захвату не поділяв. Натомість розповідав про більш безпечні та не менш цікаві речі. От хоча б як під час роботи стрів незвичного горобця: той на черевці мав рожеве пір’ячко. Не звичне сіреньке.

— Забрьохався десь, мабуть, — припустив Гектор. — Наші родичі живуть у Кривому Розі, що має найпотужніше родовище залізної руди. То там поблизу копалень все червоне: будинки, асфальт, листя, трава. Взимку — сніг. Горобці — ті весь рік червоні.

— Може й так. — Богдан не надто наполягав. — А ти нічого дивного не бачив? Щурів там розміром з собаку або кажанів, що світяться в темряві.

— О, зрозуміло! — розсміявся Гектор. — То ти шукаєш сюжетів для захопливих розповідей? Шкода, нічого такого мені не трапилося. Хоча…

Богдан миттю пожвавився:

— Хоча, що? Щось бачив?

— Сам — ні, не бачив. А от побрехеньки чув.

— Що саме? І чом, власно, побрехеньки?

Гектор хмикнув:

— Та трохи воно той. Не надто схоже на правду.

Богдану очі засяяли від цікавості:

— До сну ж далеко! Розповідай.