Антхіл - Тетяна Тиховська

А от хто був присутній при цій операції, навряд чи скоро забуде таке видовище.

Дорогу Чорнобильської Зони торувала вантажівка. В кузові було кілька військових-підривників. Вони мали виконати наказ: підірвати в Зоні кілька вакуумних снарядів з таким розрахунком, аби вони знищили все живе.

З військовими їхав Вова. Правило супроводжувати тих, хто перетинає кордон Зони, й досі виконувалося неухильно.

Вова, що чомусь нервував, поспитав:

— А як же оті вакуумні снаряди працюють, що все живе гине, а руйнування не відбувається?

Молодші військові мовчали: не прийнято патякати про військове завдання. Військова таємниця! Лише один, старший за званням, озвався:

— Бінокль є? Ото зараз закладемо снаряди, від’їдемо якнайдалі. Звідтіля сам все й побачиш.

Вова нервово запитав:

— А птахів той вибух знищить?

Військовий підтвердив:

— Ті, що будуть в радіусі дії, загинуть. А вже як після вибуху нові налетять, ми тут нічого не вдіємо.

Військові розвернули мапу, перевірили, чи вірно приїхали. Далі всі повистрибували з кузова й почали закладати кілька снарядів.

Вова теж вийшов. Потім відійшов трохи вбік і почав неголосно гукати:

— Яша, Яша! Яшка!

Та птах не озивався.

Вова вже перестав критися, гукнув щосили:

— Яків!

Марно.

Військові повернулися. Старший спитав:

— Це ти кого гукаєш? Поблизу ж жодної живої душі немає! Зону оточено, миша не прошмигне. Людей заздалегідь вивезли на небезпечну відстань. Зараз почнеться!

Автівка від’їхала на невеличкий пагорб, щось кілометрів за сім від снарядів.

Вова припав до бінокля.

Спочатку все було як і зазвичай.

Раптом — вибух. В повітря піднявся «гриб», що був дуже схожий на «гриб» від атомної бомби, тільки маленький. Світлового випромінювання не було, а досить потужній повітряний вихор пішов не від епіцентру вибуху, а навпаки, до нього, затягуючи усередину все живе й неживе.

Дивно було бачити, як в повітря здіймаються величезні туші кабанів, зубрів, коней. Це як не зважати на дрібніших тваринок. Вихор затягував верхівки дерев, птахів, комах, пісок, дрібне каміння.

Коли вир пройшов по поверхні, з неба посипалася сажа й кіптява.

За кілька хвилин все скінчилося. На місті вибуху утворилася галявина з поламаних дерев. А в повітрі довго стояв запах бензину й гумового клею.

Було незвично тихо.

Вова опустив бінокль. Помовчав.

— Птахів не чути, — сказав понуро. — А з тілами що будете робити?

Він підсвідомо сказав «тілами», як про загиблих.

— То вже не наш клопіт, — сказав старший. — Ми свою справу зробили. Завтра чи там коли приїдуть сміттєвози, позабирають трупи та відвезуть до печі.

— Наче в крематорій, — зронив Вова сам до себе.

Автівка рушила в зворотному напрямку.

Та раптом вдалині небокрай почав чорніти, наче від грозової хмари. Автівка їхала просто на неї.

То була не гроза. То була гігантська навала сарани.

Вони летіли вглиб Зони. Щільність зграї була така велика, що вони вщент покрили вікна автівки своїми чималенькими тільцями.

Водій включив «двірники». Стало чи не гірше, бо вони тільки розмазували тулуби комах, залишаючи на вікнах брудні огидні патьоки. Видимість стала нульова.

Водій лайнувся і зупинив автівку.

— Що воно за трясця? — озирнувся він на Вову як на місцевого.

— Сарана, — зронив Вова.

— Та бачу, що не корови! А чому їх така сила-силенна?

Водій явно нервував. Вони свою роботу виконали. І затримуватися тут зайвий час нікому не кортіло.

Вова теж був хмурний, тільки з іншої причини. Тому не надто люб’язно відповів:

— Звідкіля мені знати? Не кожного дня тут все живе підривають.

Назрівала сварка. Та старший зміг її загасити:

— Ти не вважай, що ми без серця, — звернувся до Вови. — Але що зробиш? Наказ є наказ. А ми військові. Так що воно за чортівня? Може, це така помста людям?

Вова мав сумирну вдачу, тож охоче припинив суперечку. А що однаково стояли серед дороги, долучився до розмови:

— Думаю, все набагато простіше. Сарана летить за вітром, від ділянки з високим тиском до більш низького. А це не те, що ви штучно відтворили? Я про такий випадок чув від старших. Це було відразу після вибуху реактора. Тоді вони теж сюди налетіли. Їм же невтямки, що летіли вони просто до своєї загибелі.

Водій не втримався від ядучої репліки:

— Ти ще за тарганами пошкодуй!

Знову назрівала суперечка.

Та краєвид якось в один момент очистився. І водій рвонув автівку з місця.

Наступного дня приїхали велетенські сміттєвози. Забарвлення мали помаранчеве, яскраве. Мабуть, аби відволікти погляд від неапетитного вмісту кузовів. З кабіни повистрибували асенізатори в фірмовому одязі. Такого ж яскравого кольору.

Чоловіки йшли цепом. Дрібних тваринок збирали у знову ж таки помаранчевий кошик на коліщатках. А як траплялася велика туша, робили з мотузки зашморг і щонайменше вдвох тягли її до найближчої вантажівки.

Зашкарублий тулуб ковзав по нерівній поверхні, від чого шкура тварини репалася аж до м’яса.

Вова не міг на це дивитися. Відійшов подалі від гурту. Закурив, хоча всіма правилами поведінки в Зоні це заборонялося. Начхати! Вова озирнувся,