Антхіл - Тетяна Тиховська

— Все через гадюк. Та то дурне, забудь.

– І все ж, — наполягав Богдан.

— Та хлопці щось розповідали про гадюк, що були на вигляд наче стулені з двох видів: гадюк і вужів.

— Ото й усе? — Богдан розчаровано відкинувся на подушку. — То їм від жаху примарилося! Чи від великого розуму. Хто там додивився, чим ті гади відрізняються? Та байдуже. Нам ще довго тут лямуватися. Може, щось цікавіше почуємо.

— А ти досі мариш мутантами-людожерами? Не награвся в дитинстві? — Гектор не оминув нагоди шпортнути друга. Вони не рідко так пікірувалися. Дружбі це не заважало.

Останнього тижня польова робота всієї команди припинилася, але почалася кабінетна. Всі члени експедиції мали підготувати свої висновки та надати для розробки заключного консолідованого звіту. Тож і Гектор, і Богдан сиділи поодинці кожен в своєму кріслі та щось мурмотіли під ніс. А наручний комп’ютер те мурмотіння перекладав в потрібний формат.

В останній день оголосили конференцію за наслідками роботи експедиції. Всіх запросили до конференц-зали.

Хлопці, як прийшли туди, потай хихотіли. Ну й кам’яний вік! Вже відколи будь-які численні наукові збіговиська провадились он-лайн, за об’ємними дисплеями, що давали ілюзію присутності як людей, так і експонатів для ілюстрації доповідей. Давно пішли у непам’ять навіть відео конференції. Натомість географічні кордони учасників значно розширилися.

А тут зала була захаращена рядами допотопних стільців. Одна стіна мала підвищення й сцену. А на стіні збереглося (чи то навмисно зберегли, як раритет?) величезними буквами виповнене гасло: «Виконаємо рішення XXV з’їзду КПРС». Хлопці зацікавлено озиралися по сторонах, аби запам’ятати якнайбільше дивного для розповіді знайомим.

Від самої конференції друзі не очікували нічого цікавого. Та перша ж доповідь прикувала до себе пильну увагу хлопців.

Доповідав сивенький дідусь щось про генні зміни тварин Чорнобилю. Доповідав довгенько, з вкрапленням малозрозумілих наукових термінів. Суть доповіді, якщо коротко, зводилась до наступного.

Розвиток подій в Чорнобильській зоні з самого початку пішов не за викладеним теоретиками сценарієм. Ейфорія щодо збільшення кількості диких тварин в Зоні була передчасною, бо через кілька поколінь численність багатьох видів замість зростати почала невпинно скорочуватися.

Як вітчизняні, так і закордонні дослідження виявили занадто високі темпи зростання мутацій у звірів Чорнобилю. Звісно, мутації існували, існують і будуть існувати. Правда, багатенько з них, виникнувши, тут же зникають. Але деякі залишаються та передаються наступному поколінню.

Мета у мутацій священна — забезпечити збереження чисельності своєї популяції. А та, в свою чергу, слугує їжею для наступного за складністю біологічного виду. І так за всіма щаблями. Кінець кінцем Природа піклується про баланс екосистеми. Еволюційні винаходи й виверти для вирішення цієї мети дуже різноманітні.

Але по відношенню до Зони вони припинили спрацьовувати. Відразу після аварії чисельність потомства у тварин скоротилася: опромінювання на генному рівні руйнує допоміжний рівень захисту яйцеклітин, а чоловічі особини найчастіше робить стерильними.

Що тоді? Природою одразу запускається звичний механізм пошуку шляхів збільшення поголів’я: росте кількість мутацій. Але це не допомагає, мутоване потомство ще менш життєздатне.

Тоді вид починає еволюціонувати в зворотному напрямку до прабатьків. При «зворотному ході мутацій» мутанти виявляться ще менш пристосованими до середовища, ніж існуючі види, і мутації будуть «зарізані» природним відбором.

Тоді еволюція робить різкий стрибок вбік.

— Найбільш небезпечний наслідок мутацій — це те, що вони, накопичуючись сотню років, можуть зім’яти генні паркани між видами. Поясню на прикладі, — продовжував генетик. — Курка походить від чотириногої амфібії. Після опромінювання траплялися особини, що мали більш дрібний мозок, а також деформації дзьобів. Такі екземпляри гинули швидше нормальних представників виду.

Дідусь поклав на стіл щось на кшталт доісторичного смартфону, торкнувся пучками екрану. Над столом з’явилася голограма зображення курки. Вона насправді виглядала трохи дивно: замаленька голова і трохи викривлений дзьоб.

Доповідач провадив далі:

— Звісно, це вплинуло на поголів’я. Подальші незначні мутації не допомогли виправити ситуацію. Тоді починає «розпрограмовуватися» ген чотириногих, еволюція йде в зворотному напрямку. Народжуються чотирилапі курчата.

Знову малюнок. Тепер більш моторошний, бо курка мала дві пари лап: звичайні і якісь дрібненькі, недорозвинуті.

Монотонний голос науковця продовжував:

— Але вони гинуть ще швидше, майже одразу. Отоді еволюція знімає заборону на схрещення між видами.

Останнє фото більш нагадувало сюрреалістичну картину: птах (бо однією назвою його позначити було важко) являв собою суміш, якось незграбно, непропорційно склепану з двох видів.

А доповідач все продовжував:

— Цей гібрид курки та індички до науковців потрапив з Рівненської області, ще в перші роки після аварії. Він прожив дуже мало. А от особини, які ми знайшли та дослідили тут, в Зоні, не тільки живуть, а й розмножуються.

Блимнув наступний кадр, і запустилося відео зі жвавими горобцями, що нікого не здивували б, аби не мали яскраво малинового нагрудника.

Богдан на тих кадрах турнув Гектора в бік. Прошепотів збуджено:

— Ось, це вони! Пам’ятаєш, я тобі розповідав?

Гектор мовчки кивнув. Вигляд мав спантеличений.

А дідусь все не зупинявся:

— В тілах піддослідних зразків ми знайшли ДНК [6] двох видів, схрещення яких за всіма відомими законами природи неможливе. До горобців домішалися коноплянки.

Наступний кадр викликав відразу. В повітрі з променів смартфону утворилося зображення гадюки, що, здавалося, повзла просто на слухачів. Але мало якесь дивне забарвлення: до половини — звивиста стрічка, як і має бути у гадюки, а далі