Антхіл - Тетяна Тиховська

Чи вони не заспокояться, поки не зіпсують все, не знищать усіх звірів і тварин, не повбивають усіх нас, бо їм так зручніше?!

Прокляття!

– І як же ти погодився їхати до Чорнобиля? — нетямилася з відчаю Єва, пакуючи до валізи сина якісь ліки. — Ти що, не міг відмовитися? Це ж небезпечно! А ти ще не одружений, дітей не маєш!

— Мамо, та вже майже вік після аварії пройшов! І весь час там люди працювали! І нічого!

Гектор був в піднесеному настрої. Зона після майже вікової ізоляції й досі була оповита завісою небезпечної таємничості й тим приваблювала молодь.

— «Нічого»! Ти бачив це «нічого» в дії? Ти доглядав хоч одного опроміненого до смерті? Ти хоч раз знімав з нього одяг? Разом із шкірою? Ти хоч раз бачив народження мутованого немовляти? Ти знаєш, скільки пар до мене приходить через стерильність чоловіків, згодних будь-що, за будь-які гроші ощасливити дружину дитиною?

— Мам, це в тебе вже професійна деформація! Заспокойся, з нами ж фахівці-дозиметристи їдуть. І спецодяогом забезпечать, і дозиметри на кожного почіпляють, і медогляд «до» і «після» обов’язковий. Де небезпечно, туди нас і не пустять. А шкода! Хотілося б на власні очі…

Єва мало не скрикнула:

– І не думай! Пообіцяй, що не пхатимеш носа куди не просять!

— Добре, добре! Обіцяю. Не хвилюйся так. Чи й не строк — місяць у Чорнобильській Зоні.

Єва від нагадування смикнулася. Відчеканила наказним тоном:

— Оці препарати, що я поклала, пий обов’язково. Я тут написала, як. Добре?

— Добре, мамусю! Обіцяю. А що воно таке?

— Як я скажу: гідроксипиридонат-ліганди [4], то тобі полегшає? Пий і все! І зелений чай. Якнайбільше. Запам’ятав?

— Я відчуваю себе отруйником-початківцем, що має вберегтися від власної ж отрути!

— Не мудруй! Розумнику. І ще одне. — Єва витримала паузу. — Перед практикою заскоч до мене в лікарню. Знайди час.

— Як тобі через те буде спокійніше. А що ти надумала? Ще якісь щеплення?

— Ні. — Тон розмови Єви став офіційний, як на прийомі пацієнтів. — Залишиш на зберігання свій біоматеріал. Про всяк випадок.

— М-а-а-а-а-м-о! — мало не заволав Гектор. — Для чого це мені? Я ж не на війну!

— Отож через минулу 20-річну війну ми й вдосконалили штучне запліднення. Скільки ж молодих хлопців тоді загинуло, не порахувати! Тож і надумали чим підсолодити смертельний ризик, а заразом вирішити демографічну проблему. Для військовослужбовців за рахунок держави створили генний банк. Пообіцяли використовувати матеріал тільки згідно заповіту донора.

– І як же той донор перевірятиме, чи виконується його заповіт? Хіба що з того світу? — саркастично запитав Гектор.

— Не смій глузувати! Радій, що тебе така доля не зачепила. Загинути — то ще не найгірше. А от залишитися безпомічним інвалідом… Або ж втратити можливість жити повноцінним життям, не мати дітей. А радіація, вона діє підступно, непомітно. Її й не бачиш, не відчуваєш, а вона вже руйнує твоє здоров’я. А заразом і щастя.

Гектор стих. А Єва спробувала пом’якшити засторогу:

— Це ж я про всяк випадок. Хай краще не знадобиться. А за своїх майбутніх дітей не переймайся. Мені власні онуки потрібні. Прослідкую, будь певен.

Через кілька днів Гектор вже очікував автобуса для відправки в Зону.

Купка людей, що підтягувалась в умовлене місце, виглядала досить строкато. Були тут досить такі літні й чоловіки, й жінки. А були й доволі молоді хлопці. Траплялась англійська мова. Тобто, були й іноземці. Хоча зараз вже англійською розмовляють чи не частіше, ніж рідною. З кількох випадкових фраз супутників Гектор виокремив біологів, зоологів, геологів. І, на чималенький подив Гектора, останнім прибіг Богдан — як представник служби з надзвичайних ситуацій.

Де б ще зустрілися.

Якісь молодики в уніформі з логотипом Зони завантажували різнокаліберні ящики. Мабуть, з науковою апаратурою. Чи й зі знімальною. Чи й і з тою, й з другою. То ж поїздка обіцяла перетворитися на захоплюючу подорож.

Дорогою хлопці обмінялися відомостями, хто й як потрапив в цю команду. З огляду на те, що обидва підписували якісь папери щодо нерозголошення окремих результатів експедиції, мета її виходила далеко за межі ознайомчої. Що ж, вирішили хлопці, тим цікавіше.

Коли автобус перетнув перший 30-километровий кордон після КПП «Дитятки» [5], до них приєднався юнак в напіввійськовій формі без розпізнавальних знаків. Представився скромно: Вова, працівник Зони.

Сів коло Гектора — так трапилось.

— Ти як, постійно тут працюєш чи як і ми, в розвідку? — поспитав Гектор у Вови.

— Постійно, — відповів той.

Помовчав. Та через хвильку додав:

— Я й не уявляю, що могло бути інакше.

Гектор неабияк здивувався:

— Як це?

— Тут, в Зоні працювали й мій батько, і дід. Прадід, той не з Зони, з Києва. Працював звичайним дільничним міліціонером. А як стався вибух реактора, їх зняли з місця й відправили охороняти в Чорнобилі громадський порядок. Привезли, вишикували перед самим реактором в чому були, без захисних костюмів. Постояли. Очікували на команду, що його робити. А