Антхіл - Тетяна Тиховська

Додому Гектор потрапив вже пізно ввечері. З двору вгледів, що вікна його квартири світилися. Запал рішучості трохи випарився, тож Гектор з острахом подумав, чи не чекає на нього Лєра.

Лєри вже не було. Але батьки не спали. В квартирі розносився легкий припах якихось ліків. Турбувалися, звісно.

Гектор несміло зайшов до помешкання.

Мама мигцем оглянула сина — чи не ушкоджений. І мовчала, не починала розмову. Почав батько. Сердито, з доріканням:

— Звісно, ти вже дорослий і ладен робити що хочеш! Але чи не спадало тобі на думку, що батьки ще трохи турбуються за тебе, бовдура невдячного?

Єва втрутилася в розмову:

— Припини, дитина голодна! Ходім-но всі поїмо, а потім вже побалакаємо.

Гектор попри побоювання, попри суворий тон батька все одно був налаштований вже сьогодні розтяти цей гордіїв вузол.

Отож він обома руками обійняв батьків і рішуче сповістив:

– Її звуть Мар’яна!

Батько відразу замовк, наче наразився на невидиму стіну. Хвильку потому пробурмотів в бік дружини:

— Старію, видно. Розум втрачаю. Міг би раніше здогадатися.

А потім дав синові стусана і вже вголос сказав:

— Чудове ім’я! Коли знайомитись?

Єва відкрила було рота щось сказати, та на півслові зупинилася і сказала зовсім інше:

— То ходімо вже їсти! Он ранок скоро!

Гектор їв за двох — зголоднів. А Єва раз по раз кидала на сина люблячий погляд, а думки сновигали десь далеко, біля тієї невідомої дівчини на ім’я Мар’яна, що, схоже, могла заступити її місце біля сина. Краще б то була Лєра, ясна річ. І місцева, і знайома, і слухалася б. Не дарма вона була проти того клятого полювання! Щось серце віщувало. Та вже ладно. З часом буде видно. Де ми, а де та Мар’яна. Не наїздишся. Потроху охолоне. А з Лєрою однаково треба побалакати.

Непомітно Єва зітхнула.

Чи сумніваєтесь Ви, що Гектор почав частенько вчащати в ту донині невідому йому Жовкву? І як не намагався набутися з коханою якнайдовше, тільки-но зникав за вікном знайомий куточок автостанції з фігуркою Мар’яни, що махала йому на прощання, як він вже починав рахувати дні до наступної зустрічі.

В школі почалися літні канікули. Тож і вчителі пішли у відпустку. Раніше Мар’яна в свій вільний час їхала до батька, в Оселю. Так планувала і цього разу. Натомість Гектор пропонував поїхати в Київ. Він надто переймався, що місяць не бачитиметься з коханою.

– Їдьмо до нас! — натхненно пропонував він. — В Києві багато на що можна подивитися. Заразом і з батьками познайомлю.

Але Мар’яна не погоджувалася. Натомість запропонувала протилежне — поїхати з нею бодай на кілька днів до її батька. З легкою посмішкою додала:

— Вам же і знайомитись не треба. Вже знайомі.

— А чи доречно? — задля годиться поспитав Гектор, хоча в душі навіть радів такій пропозиції.

Щось його зупиняло найперше везти дівчину до своїх батьків. Підсвідомо він відчував прохолоду з боку мами, хоча зверхнім виглядом вона цього не показувала. Навпаки, намагалася більш узнати про дівчину сина: хто вона, хто батьки, якого віку, чи є освіта. Та Гектор якось одразу обрав тактику захищатися. Тож на всі питання відповідав приблизно одне й те ж саме: вона мені подобається, решта вже не має ваги. Тим самим він попри бажання ще більше налаштовував мати проти Мар’яни.

Мати намагалася не псувати відносини з сином, терпляче додавала: «Я ж не чужа тобі! Хочу знати, з ким син проводить час». На що отримувала відповідь: «Я вже дорослий! Ти не помітила? Сам вирішуватиму!».

Тож Гектор не надто опирався запрошенню коханої. Отак і сталося, що одного дня Мар’яна з Гектором з’явилися в хатинці Діда.

Старий якщо і здивувався, взнаки не дав. Одразу заходився розпалювати грубу та готувати їжу. До нього приєдналася Мар’яна. А трохи згодом і Гектор. Природно так приєднався, без зайвих слів. Наче вже бозна скільки вони щодня отак утрьох вовтузилися біля столу. І наїдки були не такі, до яких Гектор призвичаївся вдома — все натуральне, з лісу. Ніяких тобі напівфабрикатів, ніякої порошкової їжі. Їли на дворі, за простим дерев’яним столом. Балакали про все й ні про що. Бесіда плинула неквапно, приязно.

Біля ніг терся мисливський собака.

— А де ж другий? — Гекторові мимоволі згадалася зимова пригода. Тоді собак було двоє.

Дід посміхнувся в вуса:

— Не другий, друга. У сараї, з цуценятами лежить. Кілька діб як народилися, а в мене вже черга на кожного. Гарна порода. З них мисливці гарні виходять.

Кілька діб, що Гектор провів у Діда, зовсім не були схожі на ті, зимові. Тоді зібрався досить величенький гурт чоловіків. Всі метушилися, наче кудись поспішали. Кімната видавалася доволі тісною. В повітрі плинули звивини цигаркового диму. Мисливці голосно розмовляли. Жарти, що ними обмінювалися чоловіки, не завжди були безневинні.

А тепер Гектор вгледів велику світлицю, що пахла деревом, смолою, лісовими травами. Всередині панувала тиша — Дід вмикав телевізора тільки на прохання гостей. Та літньої пори всю хатню роботу виконували надворі. А вечорами сідали утрьох біля хати й балакали, балакали, доки довгі вечірні сутінки не перетворювалися на глупу ніч і не склеплювали повіки. Тільки тоді йшли всередину спати.

За кілька днів Мар’яна мала повернутися до роботи. Гектор все більш схилявся до думки назавжди поєднати їхні долі. Тому перед розставанням дуже наполегливо запросив її до себе аби врешті-решт познайомити з батьками.