Антхіл - Тетяна Тиховська

Одного гарного серпневого дня до Гектора зазирнув Богдан.

— Здоров був, друзяко! — голосно привітався ще від порога. — Чи не надто ти засидівся вдома за комп’ютером? Саме розпочинається сезон полювання на мисливські види птахів. Гайда до Діда?

Обличчя у Гектора щось на мить скривилося. Богдан помітив, та зрозумів це по-своєму.

— Не переймайся ти через минулу невдачу! З ким не буває. А не схочеш стріляти — будеш загоничем. То як, їдьмо? Це ж не зима — літо! Гриби, ягоди! Чисте повітря!

Гектор якось непевно почав відмовлятися. Богдан наполягав — марно!

Богдан дещо здивувався — дотепер він зазвичай мав вплив на друга. Так ні з чим Богдан вийшов з квартири. Постояв, покрутив головою, як від ґедзя, проказав сам до себе: «Відчуваю, щось я проґавив. Щось дуже-дуже важливе!».

На полювання він таки поїхав. Але не тільки заради птахів.

Гурт мисливців зібрався у Діда як зазвичай. Наготували знаряддя на ранок, повечеряли, погомоніли й налаштувалися йти спати. Прокинутися же мали вдосвіта!

Дід ще ходив по двору, наводячи там остаточний лад.

Богдан дочекався, поки той скінчить й удавано байдуже озвався:

— Гарно тут! Дуже гарно, нема спору. Та як того разу серед гурту з’явилася дівчина, то наче промінчик сонця сяйнув серед глупої ночі. А де вона тепер? — запитав наче між іншім.

Дід якось дивно глянув на парубка. Помовчав, поки не спитав:

— Хто, Мар’яна?

Богдан як ніколи не спромігся дотепно відповісти, тільки кивнув головою.

Дід прочовгав кілька кроків. Богдан тільки тепер помітив, як той за півроку постарішав. Дід поспитав:

— То Гектор тобі нічого не розповів?

Богдан відчув, що виглядає дурнем, та було якось закінчити розмову:

— Нічого. А що, мав?

Дід не відповів. Тільки промимрив під ніс: «З різного вони тіста. З різного!». Тим розмова і скінчилась.

Та коли невдовзі Гектор запросив його до себе «на сюрприз», Богдан не дуже здивувався, коли побачив в квартирі Гектора Мар’яну.

Не здивувався, але й не зрадів.

Гектор почав був представляти дівчину:

— Познайомся, друже. Це…

Богдан не дослухав друга, трохи поквапливо перебив:

— Я добре знаю, хто це. Мар’яна, дочка старого єгеря.

Гекторова мармиза розпливлася в самовдоволеній усмішці.

— Ти далеко не все знаєш. Ця чарівна дівчина — моя наречена!

На цих словах Мар’яна здивовано зирнула на Гектора, але промовчала, не заперечила.

А Богдан не вразився — спохмурнів. Потім підійшов до Гектора, злегка пнув його кулаком під дих.

– І як тобі вдалося мене випередити? А такий же сумирний на вигляд! Ну хоча б у свідки візьмеш? Коло чужого щастя погрітися.

Гектор охоче погодився:

— Та це навіть не обговорюється! Хто ж у мене найліпший друг, як не ти? На кого ще я можу покластися як на себе?

Богдан сторожко запитав:

— А коли на весілля запросите? Гостей багато чекаєте? Хто там буде з наших знайомих?

— Та… — Гектор трохи запнувся. — Ми ще не вирішили остаточно.

Він з надією глянув на Мар’яну, чи не допоможе вона з відповіддю. Та мовчала.

Тоді Гектор незграбно перекинувся на іншу тему:

— Та ми ще, власно, нікого не сповіщали. Як виберемо дату весілля, тобі обов’язково повідомимо. А зараз ходімо з нами у місто. Я обіцяв Мар’яні показати місто.

Так трійця молодих людей вийшла з дому.

Гектор повів друзів в центр.

Хрещатик, що на ньому через вихідний припинили рух автівок, вщент був заповнений перехожими. І не тільки місцевими, не тільки туристами, іноземцями. Серед натовпу часто-густо сновигали роботи-кур’єри, що доставляють дрібні відправлення містом. Вони вираховували найкоротший шлях, частенько натикалися на перехожих і як папуги повторювали металевим голосом: «Вибачте, вибачте, вибачте».

Гектор трохи випередив попутників, аби обернутися до них обличчям і зіграти роль гіда-екскурсовода, розповівши цікавинки про будівлі, що вони їм траплялися.

В цей час майже над головою друзів пролетів летючий автомобіль. Мар’яна мимоволі вхопила Богдана за рукав і з побоюванням глянула вгору.

Богдан нишком глянув на Гектора, але той нічого не побачив.

Мар’яна прибрала руку. Начебто не помітила, що Богдан аж зашарівся від її дотику.

— Ти вперше в великому місті? — спитав.

— Ні, — відповіла в своїй повільній манері. — Я вчилася у Львові. Він хоча й великий, але не такий гамірний. Та більше я полюбляю ліс. А в Києві є затишні куточки, з зеленню, без натовпу?

— Звісно, є! І чимало.

Врешті-решт друзі поїхали на Оболонську набережну. Відпочиваючих і тут було доволі, але вони саме відпочивали, ходили неквапно, годували водоплавних птахів. На березі примостився якийсь аматорський художник, що «ловив» підходяще світло; на лавках, що їх було досить, сиділи літні сивенькі пари; на газонах грали дітлахи, а молоді матусі котили поперед себе возики з немовлятами.

Молоді люди добряче набили ноги, тож охоче вмостилися відпочити просто на траву.

— Оце вже мені подобається, — Мар’яна обвела поглядом краєвид. — І людей значно менше. І не поспішають нікуди. Гуляють!

— А центр тобі що, не сподобався? — Гектор хотів почути похвалу за свої старання.

— Сподобався. Дуже сподобався. Тільки як туристові сподобався. — Мар’яна помовчала. — Можливо, і треба хоч раз побачити Хрещатик, аби ще більше цінувати свою Жовкву.