Плутонія - Володимир Опанасович Обручев
— Єдине пояснення — це те, що в цій прірві не прикладеш фізичних законів, встановлених для земної поверхні, і треба виробляти нові, — сказав Каштанов.
— Легко сказати: виробляти, — гнівався Боровий. — Наспіх їх не виробиш! Сотні вчених десятки років працювали, а тут все йде нанівець, ніби на іншій планеті. Я не можу примиритися з цим і готовий подати у відставку.
Всі зареготали при цій вихватці метеоролога, який все-таки взявся до обчислень і оголосив, що за день піднялися, тобто спустилися, на вісімсот шістдесят метрів, і місце лежить на дев’ять тисяч метрів нижче від рівня моря.
— Я заглянув у посібник з фізики, — сказав Каштанов. — Виявляється, що вода кипить при 120°, коли тиск в дві атмосфери, і при 134°, — коли тиск у три атмосфери. Зараз ми сприймаємо тиск приблизно в дві з половиною атмосфери.
— Зрозуміло, що при такому тискові почуваєш себе погано і голова йде обертом, — сказав Боровий похмуро.
Інші підтвердили, що вже з тієї ночі, яку провели серед льодів бар’єра, самопочуття погіршало, відчувається тиск у грудях, важкість у голові, млявість рухів; сон неспокійний, з кошмарами.
— І собачки теж почувають себе погано, — заявив Іголкін. — Вони ніби ослабли, і тягнуть гірше, хоч підйом некрутий. Я гадав, що вони просто пристали, а воно справа ось у чому!
— Цікаво перевірити пульс у всіх, — запропонував Громеко. — У вас нормальний скільки, Іване Андрійовичу?
— Сімдесят два, — відповів Боровий, простягаючи руку лікареві.
— Ну от, а тепер сорок чотири! Різниця відчутна. Серце при такому тискові працює повільніше, а це відбивається й на самопочутті.
— Що ж, якщо спуск триватиме, то серце зовсім перестане працювати? — запитав Макшеєв.
— Ну, не до центра ж Землі ми спускатимемося! — засміявся Громеко.
— А чому ні? — пробурчав Боровий. — Ця дивовижна воронка, можливо, йде до самого центра Землі. Я тепер всьому повірю. Не здивуюсь навіть, коли ми вийдемо з неї серед льодів південного полюса.
— Це вже, вибачте, дурниці! — зауважив Каштанов. — Ні наскрізної дірки через земну кулю, ні воронки до центра бути не може. Це суперечило б усім даним геофізики і геології.
— Он як! А з суперечностями всім законам метеорології, що їх ми вже спостерігаємо, ви примиряєтесь? Ось побачите, і закони вашої геології полетять ще шкереберть.
Каштанов розсміявся.
— Метеорологія, Іване Андрійовичу, наука легковажна, — сказав він жартома. — Вона має справу з несталим середовищем атмосфери, з її циклонами і антициклонами, причини яких досі неясні. А геологія заснована на міцному базисі — твердій земній корі.
— Міцний базис! — скипів Боровий. — Поки його не трусоне добрий землетрус, при якому перший-ліпший геолог втратить голову, коли не гірше щось трапиться!
Усі зайшлися сміхом.
— І потім, — продовжував метеоролог уїдливо, — ви знаєте які-небудь два-три кілометри в глиб земної кори, а говорите про стан надр! І скільки голів, — стільки гіпотез про природу цих надр. На думку одних — ядро Землі тверде, на думку інших — рідке, на думку ще інших — газоподібне. Розберіться тут!
— Розберемося з часом! Кожна гіпотеза, якщо вона обґрунтована, є ще один крок до пізнання істини. А щодо надр, то ви неправі. Тепер сейсмологія, тобто вивчення землетрусів, дає нам нові способи узнати більше про стан земного ядра.
— Цікаво, що буде завтра? — закінчив він. — Тепер щодня можна чекати якихось фактів, на перший погляд незрозумілих, але які складаються в загальний ланцюг причин і наслідків, коли в них розберешся.
Другого дня йшла далі та ж снігова рівнина, але вже не так підіймалася вгору; вітер, як і раніше, дув з півдня, низькі хмари клубочились і слалися майже по поверхні землі, заступаючи далечінь. До полудня підйом рівнини став зовсім непомітний, а надвечір він перейшов на спуск, — собаки побігли швидше, і лижники ледве встигали за ними. Температура трималася трохи нижче нуля, і шлях був легкий. Раптом Боровий, що йшов як завжди попереду, замахав руками і закричав:
— Стійте, зачекайте! Я боюся, що ми збилися з шляху!
Всі підбігли до нього. Він тримав у руках компас і пильно дивився на нього.
— В чому справа? — запитав Каштанов.
— Ми йдемо не на північ, а на південь, назад до льодового пояса. Дивіться, північний кінець стрілки показує не вперед у напрямі нашого шляху, а назад.
— Коли ж ви помітили це?
— Щойно. Адже відтоді, як компас почав пустувати, я перестав вірити йому, і вів караван за вітром, який увесь час уперто дме з півдня. Але мене тепер збентежив новий похил рівнини, бо з воронки ми не могли ще вибратися. Я вийняв компас і побачив, що він перестав пустувати і показує напрям шляху на південь, а не на північ.
— Але вітер дме, як і раніше, нам у спину!
— Він міг змінитися протягом ночі.
— Ні, — сказав Макшеєв, — вітер не змінився. Ми весь час ставимо юрту дверима за вітром, тобто на північ, щоб не завівало. Сьогодні вранці, я пам’ятаю це добре, юрта стояла ще за вітром.
— Значить, він змінювався поступово протягом сьогоднішнього дня, ми описали півколо і пішли назад.
— Або ж компас якимось чином перемагнітився!
— Хоч би визирнуло сонце та показались зірки, щоб перевірити, куди ми йдемо, — бідкався Боровий.
— В усякому разі треба зупинитися на ночівлю і перевірити з компасом у руках кілька кілометрів нашого шляху, що його ясно видно з слідів на снігу, — сказав Каштанов. — Якщо ми кружляли, — це виявиться швидко.
Поставили юрту; Макшеєв і Громеко побігли по слідах назад. Боровий скип’ятив гіпсотермометр, який показав майже те саме, що й напередодні. Невеликий підйом протягом першої половини дня, очевидно, був зрівноважений спадом протягом другої половини. Через дві години наші слідопити повернулися. Вони перевірили десять кілометрів шляху, що йшов увесь час прямою лінією за напрямом вітру. Тому вирішили, що останньому можна більше вірити, ніж компасові, і що треба йти і далі