Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

— У них величезні бивні, — сказав Папочкін, — дуже вигнуті. Тіло вкрите шерстю червоно-бурого кольору. В них короткі хвостики, якими вони весело помахують. Якби я не знав, що мамонти зникли з лиця нашої планети, я б сказав, що це не слони, а мамонти.

— А втім, у цій країні незвичайного, можливо, й мамонти уціліли!

Каштанов у цей час вставив патрон з розривною кулею в свою далекобійну гвинтівку і націлився в найближчого звіра, що повернувся лівим боком до мисливця.

Пролунав оглушливий постріл. Звір, махнувши хоботом, упав на коліна передніх ніг; потім схопився, пробіг кілька кроків і важко повалився на землю.

Всі інші звірі метнулися в сторони, а потім, піднявши вгору хоботи, протяжно заревли, як бики, і побігли важкою великою риссю по тундрі й зникли в тумані.

Каштанов і Папочкін, що аж палали від нетерплячки, кинулися до здобичі. Вона лежала на правому боці, розметавши ноги і відкинувши голову з величезними бивнями. Із великої рани, що зяяла під. лопаткою, витікав цілий струмок крові, кругле черево ще конвульсійно здималося і хобот здригався.

— Обережніше, — сказав Каштанов. — В агонії він може такого дати стусана хоботом чи ногою, що потрощить нам кістки.

Мисливці зупинилися кроків за десять від тварини і розглядали її з зрозумілим хвилюванням і інтересом.

— Я теж думаю, що це мамонт, — сказав Каштанов. — Величезні розміри (адже ця махина має метрів шість завдовжки!), бивні, вигнуті вгору і всередину, довга червонувата шерсть, — все це ознаки мамонта. Крім того, слони в полярних країнах ніколи не водились, а мамонт жив у сибірській тундрі.

— Коли б я не бачив його на власні очі, — відповів Папочкін, — я б нікому не повірив! Це таке відкриття, таке відкриття!..

— Ну, мабуть, не більше, ніж уся ця глибока западина і зеленіюча тундра під 81° північної широти. Очевидно, на цьому полярному материку, що зовсім відрізаний льодами від інших країн нашої планети і має м’який клімат, мамонти збереглися до наших днів. Вони являють собою живі скам’янілості.

— Або викопну фауну Землі Нансена, що пристосувалася до нових умов життя. Очевидно, раніше ця земля не була відокремлена від інших країв льодами й снігами, а мала флору і фауну, однакову з північчю Америки та Азії, а потім, можливо, під час льодовикового періоду, мамонти знайшли собі тут останній притулок.

— Тепер його виявила наша експедиція! Але що ми робитимемо з цим страхіттям? Щоб приставити його до табору, потрібна вантажна платформа і паровоз!

— Якщо мамонта не можна перетягти до табору, то в усякому разі табір може перекочувати до мамонта! — пожартував зоолог.

— Ідея! Але якщо в тундрі можуть водитися мамонти, то можуть також водитися ведмеді, вовки, песці, взагалі які-небудь хижаки. І поки ми переселятимемося сюди, вони встигнуть попсувати нашу здобич!

— Це правда! Треба зараз же старанно виміряти, описати, сфотографувати мамонта. На «Полярну зорю» ми захопимо хіба тільки один зуб, частки мозку, шкіри, м’яса в спирті.

— Але хобот, я думаю, відріжемо на всякий випадок, щоб показати товаришам! От вони будуть вражені! А потім з’їмо його — це буде страва, якою не ласував ще жоден дослідник природи. Хоботи слонів, кажуть, дуже смачні! Але кінець хобота треба зберегти, бо його ніколи ще не знаходили при трупах мамонта і невідомо, яка його будова[11].

Мисливці підійшли до мамонта, який лежав вже нерухомо, і розпочали його вимірювати й старанно оглядати.

Папочкін вимірював, Каштанов записував; потім Каштанов сфотографував труп з різних боків, причому зоолог з гордістю ставав поруч або залізав на нього для масштабу, вигукуючи:

— Хіба це не чудово: у звіті експедиції буде ілюстрація — вчений Папочкін на трупі мамонта, не викопного, а який тепер живе!

Закінчивши свою роботу, мандрівники відрізали у тварини хвіст, хобот і жмут довгої шерсті, підняли рушниці і, навантажившись, хотіли йти до юрти. Але тут зоолог, розгублено, озирнувшись, вигукнув:

— Але з якої сторони наш табір? Навкруги рівна тундра, стелеться туман, далеко не видно. Ми заблудилися, Петре Івановичу! Я рішуче не знаю, куди йти…

Каштанов спершу трохи злякався при цьому окрикові, але потім сказав, посміхаючись:

— Людина, у якої в кишені є компас, не може заблудитися навіть серед туману, якщо знає, в якому напрямі вона йшла. Від місця ночівлі ми попрямували прямо на південний схід, значить, тепер повинні йти на північний захід.

— Але, побачивши мамонтів, ми, здається, бігли не за компасом!

— Ні, перш ніж сховати компас, я за звичкою відмітив напрям, куди ми бігли. Не турбуйтеся, я вас доведу до юрти!

Каштанов з компасом у руці впевнено попрямував тундрою, зоолог ішов за ним.

Години дві мандрівники йшли рівниною. Туман, як і раніше, то клубочився низько, то розходився, даючи змогу бачити за один-два кілометри навкруги. Саме в такий момент Каштанов, нарешті, побачив спереду, трохи осторонь від їхнього шляху, якийсь дивний предмет, що підносився над рівниною. Він вказав на нього зоологові.

— Що ж це таке? — запитав той. — Скидається на остов самоїдської юрти. Невже тут є й люди!

— Я думаю, що це наші лижі. Ви забули, що ми їх залишили.

— Ну, значить, ми йдемо правильно!

Дійшовши до лиж, мандрівники могли вже не турбуватися і сховали компас, бо на вогкій тундрі добре було видно сліди лиж. Незабаром у далечині показався горб з юртою.

Коли мисливці підійшли так близько, що на горбі можна було розпізнати не тільки юрту, а й силуети людей і собак, Каштанов сказав своєму супутникові, який не мав такого гострого зору і