Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

— Навіщо робити різні неймовірні припущення! — сказав Каштанов. — Адже є гіпотези, засновані на геологічних фактах, що вісь обертання нашої Землі переміщалася. Цим пояснюють, наприклад, зледеніння, що були в певні геологічні періоди в Індії, Африці, Австралії, Китаї, та субтропічну флору інших періодів на Землі Франца Йосифа, Гренландії і т. д.

— Не сперечаюсь, це вам краще знати. Але я сьогодні виміряв кутовий радіус цього світила, і виявилося, що він дорівнює 20 мінутам, тоді як кутовий радіус сонця дорівнює майже 16 мінутам, як ви, певне, знаєте.

— Ось це важливий факт! — вигукнув вражений Каштанов.

— А потім це червонувате світло замість жовтого?

— Чи не через туман? — вставив Папочкін.

— Я сам думав так. Але сьогодні пощастило бачити це світило, коли туман на якийсь час зовсім розвіявся. І диск був все ж червонуватий, який буває в сонця, коли воно стоїть низько над горизонтом і світить через більш вологі нижні шари атмосфери або під час курної бурі.

— Так, це теж дивно!

— А ці темні плями, що зумовлюють послаблення світла в певні години доби! Сьогодні вночі я постараюся перевірити й це. Якщо вони повторяться, то я буду остаточно переконаний, що над нами не Сонце, а щось інше.

— Де ж, куди ж поділося наше Сонце? — з тривогою запитав Папочкін.

— Звідки я знаю! Це ще одна ланка в ланцюгу незбагненних явищ, свідками яких нам судилося стати за останні дні.

— Так, цілий ланцюг! — задумливо сказав Каштанов. — Величезна западина на материку; дивні покази магнітної стрілки; незрозумілі зміни атмосферного тиску; тепла погода під широтою 81° — не випадкова, беручи до уваги цю границю льодів і зеленіючу тундру; мамонти й носороги, які розгулюють по ній, Сонце — не Сонце в зеніті вдень і вночі…

— І ще буде чимало, я в цьому впевнений. Ось ідуть, нарешті, наші товариші і несуть, б’юсь об заклад на що завгодно, ще один дивний факт.

Всі схопилися, дивлячись у далечінь, де вже добре було видно двох чоловіків, які несли щось темне, підвішене до довгої палки. Папочкін поставив чайник на спиртову піч і заходився готувати шашлик з м’яса носорога, інші побігли назустріч товаришам.

— Ну й наморочились ми сьогодні! — сказав Макшеєв. — Бачили і корів, і биків, стріляли, але здобули тільки теля і несемо його вже години три.

— І зібрали цікаву флору тундри, зовсім своєрідну, я б навіть сказав, викопну, коли б не рвав її сам! — додав Громеко, за спиною якого теліпалася набита ботанічна папка.

Закусуючи і попиваючи чай, Макшеєв і Громеко розповідали про те, що бачили.

— Кілометрів десять нашим шляхом ішла та ж тундра, але сухіша, ніж тут. Потім на ній рослинність стала багатша, з’явилися кущі і навіть великі дерева…

— Полярна береза і полярна верба, але нових видів, а потім і чахла модрина, — додав Громеко. — Зустрілися квітучі рослини, почасти зовсім незнайомі мені, почасти описані різними дослідниками як представники післятретинної (викопної) флори Канади.

— Ми дійшли, нарешті, до вузької, але дуже глибокої річки, через яку не було броду, і попрямували вниз за її течією. Дерева ставали вищі за людину, кущі між ними утворювали хащу, через яку важко було пробиватися. Ось тут ми й натрапили на стадо биків, що прийшли на водопій.

— Яких на вигляд биків? — запитав Папочкін.

— Вони скидалися швидше на диких яків, — поправив Громеко, — чорні, з довгою шерстю, з величезними товстими рогами і з горбом на спині.

— Такий вигляд мали бики, — продовжував Макшеєв, — а інші, очевидно корови, на зріст були трохи менші, з тоншими і коротшими рогами; крім того, там було кілька телят. Я сподівався зустріти в тундрі тільки болотяних птахів і дрібного звіра, тому взяв з собою дробовик.

— А я зовсім не взяв рушниці.

— Ну, от і довелося стріляти тільки в теля великою картеччю, яка знайшлася в патронташі. Стадо зникло в хащі, а теля упало в річку, звідки ми його витягли і докінчили ножем.

— Теля важило добрих п’ятдесят кілограмів, а нести його додому треба було дванадцять кілометрів. Тому ми, щоб полегшити ношу, попатрували його, хоч і знали, що Семен Семенович буде незадоволений цим.

— Ну, він мав добру втіху! — засміявся Каштанов. — Чи знаєте, який шашлик ви щойно з’їли?

— Якого-небудь полярного зайця, чи що? Не знаю, чи є такий вид.

— Не зайця, а носорога і навіть викопного!

— Тьху! Це ви, значить, знайшли десь труп носорога у вічно мерзлій тундрі[12] і вирішили покуштувати м’яса, що пролежало десятки тисяч років? — здивувався Громеко. — Коли б я знав, не їв би. Мене тепер буде нудити.

— Але шашлик був дуже смачний, трохи твердуватий тільки, — сказав Макшеєв.

— І недивно, таке давнє м’ясо!

— А чи знаєте ви, — запитав уже Папочкін, — що за вечерею ми вас почастуємо вареним хоботом мамонта?

— Ну, це вже казна-що таке! — обурився Громеко, — що ви, отруїти нас хочете, чи що? Пробуєте, як впливає на шлунок сучасної людини різне падло?

Макшеєв, який за час своїх мандрувань по Алясці і Чукотській землі відвик вередувати, сказав:

— Я читав, що хобот слона ласа страва; але хобот мамонта — це повинно бути щось надзвичайне.

— Ні, я не буду його їсти! — сердився Громеко. — Я краще підсмажу собі телячу печінку, вона принаймні свіжа.

Натішившись здивуванням своїх товаришів, інші, нарешті, розповіли їм про події цього дня, показали їм труп