Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

Тому що кожний з них великодушно поступався іншому участю в подорожі, погоджуючись залишитися, то довелося кинути жеребок. Боровому випав квиток із словом «сидіти», а Макшеєву — «їхати».

Обговорення питання про організацію партії, що їхала в глибину Плутонії, забрало чимало часу. Треба було визначити спосіб пересування партії і, залежно від цього, вирішити, що брати з собою. Навіть відмовившись зовсім від консервів і маючи намір добувати собі на прожиток виключно полюванням, кожному з мандрівників довелося 6 нести на собі чималий вантаж. А на биті шляхи, звичайно, не можна було розраховувати.

— А що, як ми візьмемо частину собак і нав’ючимо на них вантаж, хоч бідолахи до цього і не призвичаєні і в теплій країні почуватимуть себе погано, — сказав Громеко.

— Це проект мало здійснимий, — зауважив Макшеєв. — Ми рискуємо втратити цих тварин, потрібних нам, щоб повернутися назад через льоди. Я запропонував би скористуватися силою слухнянішою і потужнішою, яка понесе не тільки наші речі, а й нас самих.

— Яка ж це сила? — вигукнули інші.

— Сила води. Адже глибока річка, що її ми бачили сьогодні і не могли перейти, тече на південь, куди і нам треба йти. А в нашому багажі є два маленьких складаних човни, взяті для переправи через проталини при подорожуванні льодами. Ми про них зовсім забули, бо досі вони непотрібні були. Кожний вміщує два чоловіка; сядемо і попливемо. А коли почнуться ліси, зробимо пліт, якщо човни будуть надто навантажені, і пливтимемо, доки річка нестиме нас.

— Чудовий план! — вигукнув Каштанов.

— І легко, і зручно! Пливи та поглядай по сторонах і записуй! — захоплювався Папочкін.

— Але тільки наш кругозір буде обмежений берегами річки, напевне густо вкритими рослинністю; ми будемо пливти в зеленому коридорі і нічого не побачимо! — сказав Громеко.

— А хто ж заважає нам зупинятися, виходити на берег, робити екскурсії, де буде цікаво або потрібно? Адже ночувати теж будемо на березі, — пояснив Макшеєв.

— І ці екскурсії робитимемо порожнем, із свіжими силами, без вантажу за спиною, буде вільніше! — промовив Папочкін.

— Човен і пліт дадуть нам змогу не обмежувати себе в збиранні колекцій. Нести все зібране на спині і щодня збільшувати цей вантаж було б не дуже легко, — відзначив Каштанов.

— Нарешті, човен гарантуватиме нам більшу безпеку від всіляких звірів і гадів, що живуть у лісах і болотах. Невідомо, які ще сюрпризи готує нам ця таємнича країна, в глиб якої ми йдемо! — сказав Громеко.

— Одне слово, ви подали нам прекрасну пораду, Якове Григоровичу, і заробили загальну подяку, — закінчив Каштанов. — Тому я пропоную назвати річку, якою ми попливемо, вашим ім’ям. А тепер я б запропонував залягти в наші мішки або на них, бо тепло, а завтра зробити екскурсію до мамонта і привезти на нартах шкіру, бивні та запас м’яса сюди.

— Адже ми хотіли перенести весь табір до мамонта? — нагадав Папочкін.

— Навряд чи це буде краще. Річка, якою ми попливемо, тече з протилежної сторони, і відходити від неї немає рації. Крім того, цей горб, на якому ми розташувалися, має багато переваг: він сухий, помітний здалека, віддалений від краю лісу з різними звірами, близький до льодів, обвівається вітром, що для собак має велике значення, коли стане ще тепліше. З нього видно далеко, можна легко помітити наближення яких-небудь ворогів.

— І він зручний для метеорологічних та інших спостережень, — додав Боровий. — Ми тут влаштуємо справжню станцію, і я сподіваюсь, що мої барометри почнуть показувати зміни атмосферного тиску.

Годинник показував уже десять вечора, коли розмова, нарешті, припинилась, і всі розмістилися на своїх мішках і поснули.

Вранці за сніданком обговорювали питання, кому йти до мамонта, і чи варто взагалі ходити до нього, чи не краще зайнятися готуванням до від’їзду.

— Коли б ми були певні, що зустрінемо ще мамонтів, то не варто було б іти до нього; він уже описаний і сфотографований. Але тому що скоро почнеться ліс, то, можливо, ми їх більше не побачимо, якщо вони живуть тільки в тундрі вздовж краю льодів, — сказав Каштанов.

Отже, вирішили їхати до мамонта. Поїхало четверо людей з трьома нартами і собаками.

Біля юрти залишились Громеко, який хотів ще зібрати перед від’їздом весняну флору тундри навколо горба, і Каштанов, що збирався розкопати схил цього горба, щоб визначити його склад. Цей єдиний горб серед тундри здавався йому дивним.

Партія рушила під проводом Папочкіна, який-знав шлях до місця полювання. Дорогою застрелили кількох болотяних птахів, що бродили по тундрі Поблизу річки, і дуже дивного зайця, який швидше скидався на величезного тушканчика[15]; останній дуже порадував зоолога.

Тушу мамонта видно було здалека; вона, наче горб, підносилась над рівною тундрою. Коли наблизилися до неї, Іголкін, який мав більш гострий зір, застеріг інших, що навколо трупа метушаться якісь сірі звірі.

Залишивши нарти на деякій віддалі, мисливці обережно наблизились до туші і раптом зупинилися здивовані — звірі, що метушилися навколо, раптом зникли, немов провалилися крізь землю.

— Еге-ге! — вигукнув Папочкін, коли всі підійшли, нарешті, до мамонта. — Ось дивіться, тут хтось похазяйнував з учорашнього дня.

Здавалося, що навколо мамонта попрацювали величезні кроти: купи землі з корінням кущів, заввишки з метр, були накидані навколо туші, і задня половина її лежала в ямі, майже не виступаючи вже над поверхнею тундри.

— Хто б це міг бути? — гадали мисливці.

— Якісь досвідчені