Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

Всі були дуже невдоволені цією обставиною, бо при добрій погоді вид з поверхні хребта був би обширний і можна було б зробити ескіз карти значної частини Землі Нансена.

На перевалі влаштували другий склад, де залишили колекції, зібрані геологом на відрогах південного схилу. Здобич зоолога за весь час обмежилася шкірою і черепом мускусного бика[7]; невелике стадо цих тварин зустрілося експедиції перед перевалом.

Північний схил хребта мав зовсім інший характер. Це була безконечна снігова рівнина, яка положисто спадала на північ, і собаки легко тягли нарти вниз по схилу. Але погода погіршала; упертий південний вітер ніс густі хмари, які клубочились майже по поверхні снігу, зовсім заступаючи далечінь. Часто зривалася хуртовина, і тільки тому, що вітер був ходовий, а мороз не перевищував 10–15°, мандрівники могли далі рухатися без особливих труднощів. Розколини траплялися часто, але всі були вузькі і тому їх переходили порівняно легко. Тільки через хуртовину довелося йти дуже обережно, бо свіжий сніг часто зовсім притрушував ці пастки. На кінець дня хуртовина лютувала з такою силою, що на встановлення юрти довелося витратити багато зусиль.

На ранок юрта була занесена снігом по саму покрівлю, і Боровий, який устав раніш від інших для метеорологічних спостережень, відчинивши двері, ткнувся головою в кучугуру. Довелося прокопувати собі вихід. Вибравшись надвір, мандрівники побачили, що всі нарти і собаки зникли — навколо юрти здіймалися тільки великі замети. Але неважко було догадатися, що речі й тварини просто засипало снігом, бо про крадіжку перших і втечу других у цій сніговій пустині годі було й думати. Всім довелося взятися до розкопування.

Почувши голоси людей собаки самі почали прокопуватися з-під заметів, щоб швидше дістати ранкову Порцію їжі. Було цікаво дивитися, як то тут, то там поверхня снігу починала підніматися горбом, крізь який зрештою проривалась з радісним скавчанням чорна, біла або плямиста кудлата голова.

На безконечній рівнині свіжий сніг лежав нетовстим шаром, не більш як на півметра, і скупчився кучугурами тільки навколо перешкод — юрти, нарт і собак. Тому що падав він при сильному вітрі, то не був досить щільний, і хоч лижники не дуже поринали в нього, але нарти й собаки загрузали. Доводилося часто мінятися місцями, бо на передову нарту, що прокладала шлях до інших, припадала найважча робота, і собаки, які тягли її, швидко зморювались. Ці зміни, до яких призводив пухкий сніг, не давали можливості рухатися швидко, а тому, хоч вітер і поменшав, хуртовина перестала, шлях ішов під гору рівним схилом і розколини були зовсім забиті снігом, — за день встигли пройти тільки двадцять два кілометри і зупинилися за п’ятдесят п’ять кілометрів від перевалу. Тут влаштували третій склад.

Уночі хуртовина відновилася з попередньою силою, і вранці довелося знову викопуватися хоча з менш глибоких заметів. Тепер уже шар свіжого снігу на рівнині досягав майже метра, і рухатися стало важче; тому, пройшовши за день лише п’ятнадцять кілометрів, усі так стомилися, що зупинились на ночівлю раніше звичайного часу. Місцевість і погода зберігали свою гнітючу одноманітність.

Увечері хуртовина припинилась, і крізь хмари, що й досі слалися майже на поверхні безкрайої снігової рівнини, інколи показувалося сонце, низько звисле над горизонтом. Картина, яка постала перед очима спостережників, була буквально фантастична: білосніжна рівнина, клуби й клоччя швидко повзучих по її поверхні сірих хмар, що безупинно змінюють свої обриси; в повітрі кружляють стовпи дрібних сніжинок, і то тут, то там, в цій біло-сірій каламутній і рухомій імлі, прориваються яскраво-рожеві відблиски променів сонця, яке то з’являється червоною кулею, то зникає за сірою завісою. Наші мандрівники після вечері довго милувалися цією картиною, поки втома не загнала їх у юрту і в спальні мішки.

На третій день спуску барометри показали, що місцевість лежить уже на рівні моря, а схил рівнини на північ все ще продовжувався.

Коли Боровий, записавши покази барометра, сказав про це своїм супутникам, Макшеєв вигукнув:

— Що ж це? Ми вже з’їхали з хребта Руського, не зустрівши жодного льодоспаду, жодної розколини!

— Ще більш дивно, — зазначив Каштанов, — що тут повинен бути берег моря, а отже, край величезного льодового поля, яке спускається північним схилом цього хребта і, за нашими вимірами, має сімдесят кілометрів завдовжки. Тут, подібно до того, що ми знаємо про край антарктичного материка, повинна бути висока круча, льодова стіна на сотню-дві метрів заввишки, а біля її підніжжя — відкрите море або хоча б поля торосів, проталини і серед них окремі айсберги. Адже льодовик рухається, натискує на морську кригу!

Але наступний день не приніс змін. Снігова рівнина і далі мала той же характер і схил на північ; вітер дув у спину мандрівників, ніби підганяючи їх уперед; низькі хмари клубочились і час від часу сипали снігом. Всі сподівались, що спуск от-от закінчиться, поспішали, вдивлялися вперед, обмінювались надіями, що незабаром буде кінець. Але все було даремно. Минала година за годиною, кілометр за кілометром залишалися позаду і, нарешті, загальна втома примусила стати на ночівлю.

Коли юрта була поставлена, всі стовпилися навколо Борового, який встановлював ртутний барометр; усім хотілося бачити його покази, бо на кишенькових анероїдах стрілки вже вийшли за кінець поділок на циферблаті і не показували як слід тиску повітря.

— За приблизним обчисленням, ми спустилися вже на чотириста метрів нижче від рівня моря, — вигукнув метеоролог, — якщо тільки на Землі Нансена в цей час немає незвичайного щодо величини антициклону[8]. Барометр