Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

собак. Ночували, не ставлячи юрти, притулившись від вітру, за величезною крижиною, що стояла прямовисно. Собаки поховались по розколинах і ямах між брилами. Але після важкої роботи всі спали міцно, незважаючи на стогін і завивання вітру, що гув у хаосі на різні голоси.

Другого дня дісталися на другий бік перепони. На ночівлі Боровий запалив спиртівку гіпсотермометра з цілковитою певністю, що він покаже ту саму висоту, як і перед льодовим поясом, тобто близько дев’ятисот метрів нижче від рівня моря. Але коли він вставив термометр у трубку кип’ятильника, ртуть піднялася до 105°, далі до 110° і все ще піднімалася вгору.

— Стій, стій! — скрикнув Боровий. — Куди ти лізеш, хочеш розбити скло?..

— Що таке? В чому справа? — почулись вигуки.

Всі схопилися і скупчились навколо приладу, що стояв на одному з дорожніх ящиків.

— Це щось небачене, нечуване! — вигукнув Боровий уривчастим від хвилювання голосом. — Вода кипить у цій проклятущій дірці при температурі +120°.

— А це значить?..

— Це значить, що льодовим поясом ми спустилися в якусь безодню. Я зараз навіть не збагну, скільки тисяч метрів нижче від рівня моря відповідають цій температурі кипіння. Заждіть, треба довідатися в таблицях.

Він присів на свій спальний мішок, витяг з кишені довідник для визначення висот, покопався в таблицях і на полях почав щось обчислювати. У цей час супутники один по одному підходили до приладу, щоб пересвідчитись, що термометр справді показує +120°. Світлий стовпчик зупинився біля цього ділення, і сумнівів бути не могло.

Мовчанка, що панувала серед вражених здивуванням людей, порушувалася легким клекотінням води, яка кипіла в приладі.

Але ось почулося глибоке зітхання Борового і потім виголошені урочисто такі слова:

— За приблизним обчисленням, цій температурі кипіння при +120° відповідає від’ємна висота в п’ять тисяч сімсот двадцять метрів.

— Не може бути! Ви помилились, — почулись вигуки.

— Перевірте самі! Ось вам таблиці! В них, звичайно, немає даних для цієї температури кипіння, якої ніхто ніколи не спостерігав поза лабораторіями. Доводиться обчислювати приблизно.

Каштанов перевірив обчислення і сказав:

— Цілком вірно. За ці два дні, дряпаючись через крижини, ми спустились на чотири тисячі дев’ятсот метрів протягом якихось десяти-дванадцяти кілометрів.

— І не помітили такого спуску!

— Лізли вниз з висоти Монблану і нічого не знали! Це щось неймовірне!

— І незрозуміле! Доводиться думати, що льодовий хаос — це льодоспад на крутому урвищі, який веде з кратера в жерло цього величезного вулкана.

— З якого нам доведеться тепер видиратися таким же льодоспадом на другий бік!

— А мені незрозумілі і ця густа пелена хмар, і цей вітер, що вперто дув з півдня вже стільки днів безперестану, — сказав Боровий.

Але припущення про другий льодовий пояс не справдилося. Другого дня шлях ішов по сніговій рівнині з положистим підйомом; через це і завдяки теплій погоді рухатися стало важче. Термометр показував трохи вище нуля, сніг розмокав і липнув до полозків нарт, собаки тягли весь час повільним ходом. До вечора ледве зробили двадцять п’ять кілометрів. Що місцевість підіймалася — сумнівів не було, і, встановлюючи гіпсотермометр, Боровий був упевнений, що він покаже меншу глибину, ніж напередодні.

Але вода не закипала довго; нарешті пішла пара і Боровий вставив термометр. Трохи згодом почувся його вигук:

— Це чорт зна, що таке! Це… це… — він вибухнув прокльонами.

— Що таке? В чому справа? Термометр тріснув? — почулись голоси.

— Я сам трісну або збожеволію в цій дірці! — лютував метеоролог. — Подивіться самі, хто з глузду з’їхав — я чи термометр?

Всі схопилися й підійшли до гіпсотермометра. Ртуть показувала +125°.

— Ми сьогодні підіймалися, а не спускалися? — тремтячим голосом запитав Боровий.

— Звичайно підіймалися! Цілий день підіймалися! Які можуть бути заперечення!

— А вода кипить на 5° вище, ніж учора біля льодового бар’єра! І це значить, що ми сьогодні не підіймались, а спустилися приблизно на тисячу чотириста тридцять метрів.

— І перебуваємо, виходить, на сім тисяч сто п’ятдесят метрів нижче від рівня океану, — швидко обчислив Макшеєв.

— Але ж це ні з чим не в’яжеться! — засміявся Папочкін.

— Повірити в крутий спуск льодами ще можна було, — додав Каштанов, — але повірити, що ми спустилися майже на півтора кілометра, коли шлях явно йшов угору схилом, це суперечить здоровому розумові.

— Якщо тільки ми не всі збожеволіли, то я з вами згодний! — похмуро відповів Боровий.

В цей час Громеко та Іголкін, що виходили з юрти погодувати собак, повернулися, і перший з них сказав:

— Ще один дивний факт! Сьогодні помітно світліше, ніж учора біля льодів.

— А вчора було світліше, ніж по той бік бар’єра, — додав Макшеєв.

— Цілком вірно! — підтвердив метеоролог. — Найтемніша ніч, немов петербурзька біла ніч, була перед льодовим бар’єром. Ми гадали, що перебуваємо на дні западини, і послаблення світла було зрозуміле: проміння полярного сонця не може проникати так глибоко.

— Але тепер ми спустилися незрівнянно глибше, а ніч далеко світліша!

Довго ще обговорювали всі ці суперечливі факти, але, нічого не з’ясувавши, поснули. Вранці Боровий перший виліз із юрти, щоб зробити свої спостереження.

Вітер, як і раніше, дув з півдня і ніс низькі сірі хмари, що заступали місцевість за сотню-дві метрів. Термометр показував — 1°, ішов сніг.

— Сьогодні треба перевірити, йдемо ми вгору чи вниз, — запропонував Макшеєв. — У нас серед інструментів є легкий нівелір і рейки.

Далі йшла та ж снігова рівнина, але сніг трохи підмерз і йти було легше. Схил був невеликий, але безсумнівно вгору, і кілька нівелювань, зроблених протягом дня, підтвердили те, що бачило око і що показували собаки своїм ходом.

За день пройшли двадцять три кілометри, бо нівелювання забрали чимало часу.

Як тільки поставили юрту, Боровий вийняв свої прилади; кип’ятильник показав +128°.

Боровий смачно