Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

двох поплавках зеленого листя одинока голуба квітка. Річка — добрий друг: вона давала людям рибу й креветок, воду для господарських потреб, тут купалися, прали шмаття, бавили час у пустощах і балачках, а ночами, і темними, і місячними, любилися, обіймалися в теплій воді, стогнали від насолоди в потаємних куточках, в густих заростях очерету. І ось з доброго дива вона обернулась на ворога, погрозливо ревіла, люто нуртувала. Збуй-Вік тільки думала про це, вголос вона не промовила ні слова: навіщо тривожити ще більше посланця.

Молодик ішов швидко й зосереджено, та воно й зрозуміло: Зеферина, його дружина, відчула перші перейми, і, хоч вони були ще слабкі й короткі, наполоханий, він подався у зливу до хатини на Жаб’ячій Косі.

— Я, доно Збуй-Вік, по твою душу. Ходімо!

Ходімо! Скільки разів Збуй-Вік чула цей владний заклик, скорялася йому і йшла, теж із тривогою в серці? Але притлумлювала хвилювання й острах, опановувала себе, щоб на місці спокійно взяти владу в свої руки: вона по один бік, по другий — страждання. Цього разу вона тривожилася ще більше, бо було ще пообіддя, а Велику Пастку ніби огорнули густі сутінки, тоскні й похмурі.

Ходімо, погодилася вона і всміхнулась, щоб заспокоїти Тарсизіо. Накинула на голову мішок і рушила до Зеферини. Це вже восьма дитина із щедрого ужинку, початого черевичницею Гуарасіабою, і дев’ята, якщо зважити, що Динора привела двійню тієї страшної ночі!

На хирляве тіло Збуй-Вік обрушувалися шалені пориви вітру, і на містку вона мусила взятися за руку свого проводиря. В таку зливу добрий хазяїн собаки надвір не вижене, але ж породілля пори не вибирає. Коли вона приймала пологи в Ілди, сіа Леокадія, жінка дуже набожна, сказала, що годину їхню і день заздалегідь указано на небесному календарі. Повитуха висміяла забобонну стару: то, виходить, дитина народжується передчасно тому, що святий неточно підрахував місяці від дня зачаття і до початку переймів? Сіа Леокадія зареготала з такої бридні Збуй-Вік: мовляв, вона не тільки грішниця, а ще й єретичка; пологи тоді минули легко, дякуючи Всевишньому.

Естансіанки народжували легко, принаймні Ілда й Фауста; напевне, все пройде гладесенько і в Зеферини. Зате чоловіки їхні відразу ж, як очманілі, мчали до повитухи. Віддаючи перші розпорядження, Збуй-Вік розпитувала про їхнє життя цих працьовитих людей, дружних і розважливих, достоту як клан Амброзіо. І веселих, якщо судити з їхнього недовгого перебування тут: з першої-ліпшої нагоди вони влаштовували вечірки; якщо можна було, домовлялися з іншими сержипанцями й мешканцями виселка, а ні, то й самі: без розваги у них не минало жодної неділі. З музикою теж владналося, четверо чоловіків склали ансамбль, більш-менш зіграний: Вава і Тарсизіо грали на шестиструнній гітарі, Габріел на кавакіньйо, а Жарделіно на флейті. Двоє рослявих міцних парубчаків, Зеліто й Жаїр, пощипували струни віоли, й виходило незле. Заправляла усім Леокадія, душа товариства.

Перед фермою Алтамірандо, де на кам’янистому пригірку плодилися прудкі й свавільні кози, — цих гірських цапенят пасла Сан, — естансіанці відміряли чимало сажнів землі, викорчували ліс і насадили цілі поля маніоки, квасолі й кукурудзи. Жінки позаводили городи, де росли поширені в цих краях зелень і овочі.

Як і Ілда та Фауста, Зеферина народила легко. Не так, як Ізаура, що попомучилась, як і Динора, котра привела двійню. Пологів у Зеферини в містечку чекали з нетерпінням, бо дехто побився об заклад щодо статі дитини. У Великій Пастці геть усе ставало предметом парі й лотереї: розігрувалися коти й собаки, співочі пташки, пташині клітки, годинник без пружини, пістоль — що завгодно. За короткий час народилося четверо хлопчиків і четверо дівчаток, тепер на черзі Зеферина — знавці ставили суми, виходячи з форми і величини живота.

На дев’яту ніч народилася дівчинка, і Леокадія захотіла назвати її Жасинта. Жасинта? Не може такого бути! А чого ж, сеньйоро, хіба кума, яка прийняла пологи у трьох естансіанок, не варта цього? Я не гідна такої честі, таке придумали… Збуй-Вік була неабияк збентежена.

Ось і кінець трудам. Збуй-Вік помила руки брусочком кокосового мила — ще один винахід естансіанців, — випила чашечку кави, яку зготувала Фауста, ковтнула й кашаси — почастував Габріел. Проводжати її не треба, сама дійде. На мосту її чекала грізна несподіванка: через настил перекочувалась вода, текла прудкими, ревучими, нестримними бурчаками. Тільки-но вона переступила поріг свого дому, як почувся жахливий гуркіт.

7

У верхів’ях річка Кобрас розбухла від заливних дощів, здибилася горою й ринула вниз. Бурхливий потік, несамовито ревучи, змітав усе на своєму шляху. Річка вийшла з берегів і затопила Велику Пастку. То був страх Господній, згадував турок Фадул.

У лісі тікали від повені нажахані звірі, видиралися на дерева, ховалися в глибокі нори; в цьому вирі перемішалися без розбору гадюки і ягуари, птахи і мавпи, вепри, панцерники і гризуни; неповороткі лінивці повільно перебиралися з гілки на гілку. Ті, що не встигли втекти, марно боролися з бурхливим потоком, і невдовзі на хвилях погойдувалися безживні туші диких і свійських тварин.

Від страшного удару грому ті, хто спав, прокинулись, а ті, що не спали й чекали найгіршого, стрімголов повибігали надвір. Шквальний вітер наче намірився одним махом покінчити з містечком. У темряві виринали й зникали обличчя людей. Ураган гасив каганці в їхніх руках, заглушував накази, поради, благання допомоги. Чулося тільки плюскотіння зливи й похоронне завивання вітру.

Прожогом пробіг чоловік, — то тесляр Лупісиніо мчав до мосту. Невже щоб підтримати його своїми руками, прикрити своїм тілом? З Жаб’ячої Коси сунув натовп розгублених краль, надходили мешканці Ослячого шляху; юрмилися на вигоні, вражені й пригнічені, хто зойкав, хто плакав. І ніхто не знав, куди йти і що робити.

Всі були охоплені страхом і розпачем, а турок Фадул Абдала шаленів від гніву. Його могутній голос перекривав свист вітру й гуготіння повені. Здійнявши вгору кулаки, він погрожував небесам.

8

Першою змело водяним потоком стару, струхлявілу стодолу, а з нею і пам’ять про веселі й сумні події. Коли на твердій, як цемент, глиняній долівці влаштовувалися танці, турок Фадул пишномовно іменував її бальною залою. Але з таким самим успіхом вона правила й за спальню для обозників; нічліжани розпалювали тут багаття, смажили в’ялене м’ясо й варили каву. Тут грали в карти, укладали парі, заводили бійки, не раз зблискувало лезо ножа. Тут лунали товариські розмови, пісні, бринькання гітар і кавакіньйо, звуки концертино. Тут клали хворих, яких мали везти до ітабунської лікарні. Тут родичі й друзі віддавали останню шану небіжчикам і пили кашасу за