Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
Вона скинула блузку й вгорнула в неї цю грудочку життя, цей пломінчик надії.
17
Застиглі на крутосхилі кози були ніби витесані з каменю. Зненацька одна з них кинулася тікати, інші — за нею. Кози серед цього спустошення утверджували вічність життя.
Дас Дорес і Алтамірандо тягли на пагорб годованих кабанів, поросних свиней і поросят; кожен крок коштував їм неабияких зусиль. А де ж запропастилася Сан, чому не допомагає? Вона ж так любила заколисувати поросяток, співати їм колискової.
Де пропадала Сан, хай то день чи ніч, ніхто ніколи не знав. Батько й мати вже змирилися з цим, покірно несли свій хрест. Вона дурненька, юродива, необачна, її годі укоськати. Пробували тримати її в шорах, але марно. Бачачи, як Алтамірандо іноді побивався через доньку, Дас Дорес казала:
— Облиш її, така вже воля Божа, хай Господь і дбає про неї. Ми тут безсилі. — Вона боялася, що чоловік дізнається про доччині походеньки і приб’є сердегу.
Так воно було, і нічого тут не вдієш. Алтамірандо намагався слухати жінчиної поради, не сушити собі голови. А коли Сан почала пасти кіз, колисати поросят і торгувати на базарі, коли підбігала до нього й вішалася на шию, він, хоч і не показував цього, відчував себе безмежно щасливим. Славна дівчинка його дочка, і не її вина, що їй бракує клепки в голові, така вже її доля; як хто і винен, то лише Бог, не подбав про неї. Вона добра душа, хоч недоумкувата, така в цій глушині беззахисна; краще не думати, що на неї тут може чигати.
З останніх сил — Дас Дорес уже ледве ноги переставляла — вона дала якусь раду свиням. Про те, щоб урятувати поля, не могло бути й мови. Дас Дорес присіла на камінь, а Алтамірандо заявив:
— Я піду туди.
— Навіщо?
— Шукати Сан. Її треба знайти.
— Тоді і я з тобою.
— Залишайся тут, на хазяйстві. Сам чи вдвох, яка різниця. Я або вернуся з нею, або щось узнаю.
Авжеж, він щось узнає. «Все в руці Божій — і життя, і смерть», — подумала Дас Дорес. Алтамірандо спустився зі схилу, ступив по пояс у воду і, зігнувшись під дощем і вітром, рушив на пошуки доньки. Дас Дорес захлипала, затуливши долонями обличчя.
18
Алтамірандо брів по воді, що підіймалась усе вище й вище, і розпитував про дочку — чи бачили її, де і з ким? Після зустрічі з ним найбільше схвилювався Дурваліно; він знову став перед Фадулом Абдалою:
— Сеу Фаду, не майте за зле, але я мушу йти…
— Куди йти, скажи на милість? Думай хоч трохи…
— Я бачив, на власні очі бачив…
— Хлопче! Чи ж зараз до амурів?
— Матір’ю присягаюсь! Я бачив їх обох, Сан і сеу Сисеро, під перекинутим човном. І Педро Циган їх бачив.
— Чого ж досі мовчав?
— Я хотів сказати, та ви не давали.
Вони не пішли до кажаейри, де лежав перекинутий човен, не стали шукати Сан і Сисеро Моуру, бо інші клопоти навалилися на них. Що човен зник, вони дізналися від сержипанців, а Педро Циган підтвердив, що бачив, як у сутінках дівчина й агент фірми «Койфман і компанія» простували до кажаейри, щоб там знайти притулок під човном. Що сталося з ними потім, він не знав.
На півдорозі між містком і млином Фадул і Дурваліно зустріли гурт сержипанців. Хоч треба було поспішати, вони ледь повзли, бо з ними були Зеферина й новонароджені немовлята. Старі й молоді, чоловіки й жінки, неспокійна дітлашня; та ще й ті, що прийшли з містечка: Збуй-Вік, Кастор, Бастіан, Педро Циган. У пам’яті араба зринула далека болісна згадка: малим хлоп’ям він бачив, як приходив з пустелі караван, навантажений кладдю убозтва й лиха. Така несхожість і водночас така подібність.
Зіткнувшись із біженцями, Фадул аж тепер уявив розміри лиха. Раніше йому було не до фермерів; повінь поглинула оселі й поля, дощенту зруйнувала Велику Пастку. Це сталося саме тоді, як справи пішли вгору і він, Фадул, почав пожинати плоди своєї наполегливості й завзяття. Добрий Бог маронітів ще раз піддавав йот випробуванню. Добрий Бог? Хай тебе громом вразить! Бог руїни й пустки, безжальний, жорстокий, кам’яний Бог!
19
Шукати Сан і Сисеро Моуру було тепер марно: човен уже не правив за орієнтир. Факел запропонував, коли жінок і дітей приведуть у надійний капітанів дім, прочесати околиці. Може, крім цих двох, пощастить знайти ще кого-небудь: у Великій Пастці стільки новосельців, чи є певність, що всі врятувались? Збуй-Вік напросилась іти з чоловіками. А втім, Бастіан сумнівався, чи варто зараз вирушати на пошуки.
— Поки вода прибуває, у нас дуже мало шансів на успіх. Скоро ми й не пройдемо туди. З кожною хвилиною становище стає усе загрозливішим.
Здавалося, так воно й було: перед ними привидом постав Зиньйо, благаючи допомогти. Річка зірвала дощаний настил містка, і Лупісиніо у відчаї погрожував заподіяти собі смерть, якщо повінь зруйнує цей шедевр теслярського мистецтва, в який вкладено стільки сил і винахідливості.
Повінь розливалася все ширше. Факел і тесляр пішли на розвідки. Фадул підняв своїми ручиськами шановну сію Леокадію і посадив її собі на плечі ногами наперед. Яка невичерпна жадоба життя таїлася в її нужденному тілі!
— Тобі зручно, тітонько? — спитав він, а тоді звернувся до всіх: — Треба перейти річку. Залишатися тут — це певна смерть!
На превелику силу їм вдалося перейти містечко. Негр пірнув під місток і побачив, що хоч настил і змило водою, але підпори стоять непохитно, отже, за місток поки що можна не боятись. Лупісиніо заспокоївся і сказав, що треба зробити б настил з поперечних балок.
Вони утворили ніби живий міст: на кожному з дванадцяти дерев’яних острівців стало по одному чоловікові. Передаючи немовлят із рук у руки, їх переправили через річку. Окрім малої Жасинти: Збуй-Вік не віддала її в чужі руки; ступаючи дуже обережно, то ширшими, то дрібнішими кроками, вона перейшла по балках місток. За нею на другий берег перебралися чоловіки й жінки. Фаута й Заура послизнулися, шубовснули в річку й добряче наковталися води. Дехто долав течію уплав. Вава мало не потонув.
Хлопчаки переправлялися на дверях від млина. Плотом керував Нандо, озброївшись жердиною; пливучи, виловлювали з води дрібну живність і хатній скарб. Всіх опанувало почуття страху, а дітлашня весело сміялась; повінь була для хлопців чудовою розвагою, захоплюючою пригодою. Вони наче пливли на піратському кораблі — капітан і його команда.
