Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
Фадул і Факел перезирнулися і, не кажучи й слова, знов подались на той бік річки, звідки тільки-но прибули.
20
Турок і негр не почули криків Діви — їх заглушував рев повені. Пронизливо зойкаючи, захлинаючись від ридань, Діва притискала до себе мертву Дамку; сука втонула, попливши слідом за нею.
Діва зважилась перепливти річку, потерпаючи за свою рідню. Спускаючися з пагорба, на якому стояв капітанів дім, вона не помітила, що за нею ув’язалася Дамка. Лише опинившись на другому березі й озирнувшись навкруги, вона нарешті вгледіла собаку, але занадто пізно. Дамку затягло у глибінь і кинуло на підводне каміння. По воді розпливлися криваві плями, а далі спливла і сама Дамка, тіпаючись в останніх корчах.
Діві вдалося виловити її труп. Плавала вона, як та риба, — чи вона часом не сирена? В Дамки була розтрощена голова. Діва не дала її забрати річці, що несла трупи худоби. Коли повернувся Факел, вони викопали яму на пригірку, де було кладовище, і поховали в ній Дамку; в останню путь її проводжала ціла ватага дітей. А Горюха довго вив біля могили, закладеної камінням.
21
Тіла Сан і Сисеро Моури знайшли нижче за течією; вони застрягли в плетиві латаття. Їх помітив надвечір капітан Натаріо да Фонсека, що поспішав додому на виклик Зилди.
Еду об’їздив мало не всю Аталаю, шукаючи батька, який разом з полковником Боавентурою Андраде оглядав какаові плантації; какао, що стояло в цвіту, завдавали великої шкоди тривалі дощі. Похмурі й невеселі, полковник і капітан кляли негоду, прикидали збитки.
— Благословіть, сеу полковнику! Благословіть, тату! Мама послала мене сказати, що у Великій Пастці лютує повінь. Справжній потоп.
— З вашого дозволу, полковнику, я поїду поглянути, що там діється. Завтра, найпізніше післязавтра я повернуся.
Справжній потоп, сказав Еду, мовби ножем штрикнувши у серце. Дощі вже начебто вщухають, вода починає спадати, а річка й далі розбухає і розливається по сельві. Перш ніж піднятися до своєї оселі, капітан об’їздив усю долину; його чорна мулиця чалапала по воді. Побував на всіх пагорбах, де знайшла прихисток більшість мешканців містечка; зупинявсь побалакати, послухати новини, скарги, звертаючись до кожного на ім’я, благословляючи дітей. Атож, повінь не жарти, але й не кінець світу. Вода скоро почне спадати, найгірше вже позаду. Цінуючи мудру пораду, капітан де з ким заводив мову про відбудову містечка й нові посадки.
— Ви вже подумали, друже Елої, де поставите свою майстерню? А ти, сеу Амброзіо, розширюватимеш плантації? Чи не пора у Великій Пастці завести пансіон для дівчат, як ти гадаєш, Рессу? — Рессу вважала, що вже пора.
Капітан зібрав добровольців, щоб перенести тіла Сан і Сисеро Моури, і поцікавився, де зараз Алтамірандо. Йому сказали, що сертанець повернувся на той берег, на пагорок до своєї худоби. Він прихопив з собою рападуру, шмат в’яленого м’яса й пляшку кашаси. Дас Дорес, яку переправили через річку Факел і Фадул, подякувала своїм рятівникам, проте невдовзі повернулась до чоловіка. В армаземі капітан сказав Фадулові:
— Поїду до них.
— Може, й мені поїхати з вами, капітане? — зголосився Фадул. — Алтамірандо дуже впертий, його нелегко умовити.
— Краще, куме, лишайся тут, подбай про похорон.
Тільки смерком Натаріо дістався до своєї оселі. Там було повно різного люду — від восьми десятирічної сії Леокадії до крихітки Жасинти, якій ще не минуло й одного дня. Люди оточили його тісним колом; Зилда тулила до грудей Бернардиного сина.
— Я візьму його на виховання.
Капітан кивнув головою; дім його роївся від дітлахів, що їх Зилда народила або всиновила, всі із смаглявими личками, з індіанською кров’ю в жилах: благословіть, таточку.
22
Смерком, при світлі смолоскипів, тіла в гамаках понесли на кладовище. Приміщення, де б можна було попрощатися з небіжчиками за чаркою кашаси, не знайшлося. Дурненька Сан, ця добра душа, веселила ціле містечко, тож хто за нею не жалкував?
Галаслива дітлашня зграями бігала за нею. Хлопці обіймали її під перекинутим човном, у чагарях на м’якому ложі трави, на лісових галявинах на очах у незворушних ящірок. Не лише молоді хлопці, а й зрілі чоловіки тішилися її прихильністю, вона навіть віддавала їм перевагу. Якби влаштували прощання з небіжчицею, то хто знає, може, в нескромних спогадах і розкрилася б таємниця, яку Сан забрала з собою в могилу. Хто розвив їй вінок, не побоявшись гніву Господнього? Звичайно, жоден з трьох шелихвостів, Авреліо, Зиньйо й Дурваліно, беручких, але невмілих, цього не зробив. Хто ж тоді? Педро Циган, гармоніст? Додо Зануда, птахолов? Гвідо? Балбіно? Сеу Сисеро Моура, в твердому комірці й краватці-метелику?
Хто завгодно, тільки не Сисеро Моура. Той лише навтішався нею наостанці. Багато можна було б розповісти і про сеу Сисеро, почавши з того, звідки походить прізвисько доктор Перманганат, — з культу чистоти, прихильності до рабинь-негритянок, запаху брильянтину. У басейні річки Кобрас покупець какао і маклер експортної фірми постать таки помітна. Хто тепер роз’їжджатиме з фазенди на фазенду з документами й гросбухом у портфелі, хто роздаватиме паперові іконки, знак благочестя й шаноби? Хай там що, а вже не буде такого галантного й послужливого, як сеу Сисеро Моура.
Очевидно, і так думала більшість, Сан утонула, рятуючи Сисеро Моуру: какаовий агент плавати не вмів, він купався на мілині, на Дівочому Біде. Знавіснівши з жаху, він, мабуть, учепився за шию Сан, і дівчина захлинулась. Того, що сталося, не обговорювали: якщо немає теплого прощання, то краще мовчати.
Алтамірандо і Дас Дорес несли в гамаку доччине тіло, капітан і Фадул — останки Сисеро Моури: у чоботях, у плащі, він дивився в небо закоченими очима. Проводжали їх в останню путь майже всі. Зе дос Сантос і сіа Клара, родичі Амброзіо, клан естансіанців, за винятком Леокадії — стара не любила бувати на цвинтарі. Зі шпилів, де вони тулилися, спустились мешканці Ослячого шляху і юрба повій. Меренсія хрестилася, проказували молитви. Хтось запропонував зірвати серед заростів латаття небесно-голубу квітку і вкласти її у пальці Сан.
Кладовище не залило водою. Між могил буяли мамоейри, банани, кажаейри, пітангейри, цей дикий сад переливався барвами, дурманив терпкими пахощами. Переходячи від могили до могили, можна було прочитати всю історію Великої Пастки — від далекого, туманного початку, овіяного
