Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Найменшенькі — в ліжку, хвора — в гамаку Еду, жінки плакали, чоловіки похмуро мовчали, а Зилда сушила голову, як заспокоїти й збадьорити перестрашених біженців. Відправити молебен, як домагалася дона Наталіна, навряд чи варто, журливий спів ще більше всіх пригнітить. Зилда підійшла до грамофона, покрутила ручку, поставила валик, і залунала музика, заглушаючи молитву, рев повені й вітру.

14

Після перших страхів люди трохи ожили, стали відгукуватися на заклики, гуртуватись. В армаземі, щоб не псувався крам, допомогли перекласти його на найвищі полиці, під саму стелю. З обори забійну худобу перегнали на пагорби, щоб не змило водою. На щастя, худоби лишилося мало: дійна корова, теличка й бичок. Передбачливий полковник Робустіано прискорив відправку на Ітабуну череди биків, яка зупинялася тут перед перегонкою на різницю. На какаовому складі рятували підмочений вантаж, якого не встигли забрати в’ючні обози фірми «Койфман і компанія».

Найбільшого клопоту завдало какао в зернах: десятки його арроб гамузом лежали на підлозі. З допомогою добровільців, чоловіків і жінок, Жерино та охоронці складу збили з дощок, що залишилися від будівництва мосту, настил на палях, щоб поскладати там, далі від води, какао, зсипавши його в мішки. А все ж частина зерен підмокла, втративши свій вищий ґатунок.

Педро Циганові захотілось помилуватися повінню, а для цього без човна не обійтися. Човен був на тому березі і, звісно, належав сержипанцям. Гармоніста відраджували, але він і слухати не хотів. І ось уже вдруге Дурваліно повівся так, що мало не дістав нового потиличника: він зголосився супроводжувати Педро Цигана. Проте Фадул остудив його запал і звелів не рипатись, бо він потрібен тут.

За порадою турка, а чи й додумавшись сам, Дурваліно вмочив у смолу ганчір’я й прив’язав його до бамбучин. Вийшли непогані смолоскипи, полум’я не гасло на вітрі, розганяючи пітьму. Завдяки смолоскипам вдалося знайти і врятувати худобу, а також підібрати деякі речі, здавалося, безнадійно втрачені. Курей позаганяли на гілля гуаяв і кажейр, поросят і свиней перегнали на узбіччя пагорбів. Рятували тварин і збирали начиння, не з’ясовуючи, кому вони належать: хазяї знайдуться, аби паводок спав. Якщо взагалі таке колись станеться.

15

Додо Зануда саме втішався з Рикардіною, коли почувся рев повені, оглушливий гарматний постріл, страхітливий гук, ніби голос самої смерті. Хвиля виважила двері млина, накрила їхні тіла й потягла по підлозі. Додо насилу зіп’явся на ноги, підняв перелякану Рикардіну й визирнув надвір. Вода затоплювала плантації і кукурудзяне поле.

Кривоока Рикардіна спробувала втримати хлопця — тут вони були у безпеці, — але Додо попри свою лагідну вдачу штовхнув її різко, навіть брутально. Тільки одне було в нього на думці — пташки, замкнуті в клітках, і його не могли зупинити ні буря, ні повінь.

— Облиш мене!

Прибіг він запізно — голярні вже не існувало, клітки з пташками потонули. Щоб чимось утішити його розпуку, Гвідо виловив з води перукарське крісло, на спинці якого сиділа горличка-туркавка. Додо із слізьми на очах узяв пташку і засунув її за пазуху, щоб вона зігрілася. Лише тоді він поцікавився кріслом — єдиним добром, яке цінував, — не викидати ж його через те, що згинув шуліка.

16

Факел Абдуїн і Бастіан да Роза покинули капітанів дім, залишивши там своїх жінок і дітей — Кристована і Отилію, а також Марію-Розу, дочку черевичників, котрі наприкінці зими розпочали сафру пологів.

Біля містка вартував столяр Лупісиніо. Зиньйо даремно вмовляв його піти, а тоді вирішив зостатися з батьком. Бастіан да Роза, що разом з Гвідо й Лупісиніо зводив цю нелегку будову, казав:

— Перед такою роботою треба скидати капелюха. Все ж молодці ми, куме Лупісиніо! — Місток став у Великій Пастці справжнім дивом.

— Поки що вистояв. Побачимо, як буде далі. Ви куди?

— Поглянути, як там люди на тому боці.

— Ми несемо дітей до капітанового дому, — пояснив негр. — Чому б і тобі не піти з нами? Може, чимось підсобиш.

— Ходімо, тату, — попросив хлопець. — Чого тут стовбичити?

— Воно-то так. Але для мене цей міст, як рідний син.

Перша, кого вони знайшли в млині, була Збуй-Вік. Її кощаві руки тримали немовля, що народилося кілька годин тому і яке назвали Жасинтою. В коритці лежали інші немовлята: двійнята Динори, діти Ілди та Фаусти. Бракувало лише дитини Ізаури — вона саме ссала набряклу материну грудь. Чоловіків тут зібралося небагато: всі інші пішли шукати човна.

Дівчаток і хлопчаків, цих неслухів, насилу втримували. Похмурий світ жінок. Бастіан да Роза спробував розвіяти їхню журбу веселим жартом:

— Та тут повна хлібниця маніокових коржиків!

Крім кількох хлопчиків, засміялася тільки Леокадія — вона сиділа на гвинті єрма, з ногами у воді. Амброзіо похмуро кинув:

— Тепер довго не будемо їсти коржиків, смажити борошно. Маніока пропала, плантації затопило. Все надбане пішло за водою.

Ванже підійшла до чоловіка підбадьорити його. Чи ж треба опускати руки?

— Воно-то так, старий, повінь завдала чималої шкоди і плантації, і фермі, і худобі. Проте знищила вона не все. У нас залишилася земля. Господь милостивий, насадимо нові плантації.

Амансіо, теж естансіанець, заперечив:

— Щось Господь не дуже милує нас.

Зі свого сідала Леокадія підтримала Ванже:

— Помовч, ти сам не знаєш, що говориш. А от і я такої думки, як сіа Ванже. Головне, що ми живі і в нас є земля. Єдине, чого я благаю в Господа, це здоров’я для нас усіх.

— Здоров’я і крихту сонця, — знову пожартував Бастіан. — Пригадуєте, тітко Ванже, мою обіцянку? Перша хата, яку я збудую після паводку, буде ваша. Думаєте, я забув?

На млиновому п’ятачку було тісно. Факел поцікавився родиною Алмірандо. Естансіанці сказали, що вони на плантації — рятують свиней; від паводку потерпіли хата й свинарник. Потім розпитування урвалися, бо прийшли чоловіки, що шукали човна; вони принесли невтішні новини.

Човен стояв між корінням розкидистої кажаейри, але нижче за течією, в тому місці, де річка, вирвавшись з кам’яної ущелини, розтікається й глибшає. Наївно було думати, що душогубка стоятиме там і чекатиме їх. Адже єдиний і повновладний господар зараз сама річка. Не варто було й ходити, сказав Амброзіо. З ними прийшов і Педро Циган, вони зустріли його під кажаейрою.

Негр Кастор довго говорити про човен не дав:

— Ходімо, поки ще є місток, а то і його знесе.

Збуй-Вік узяла перше скраю немовля і показала його каменяреві й ковалеві: