Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

— Атож, кумо, пора й зупинитись. А то довчиться до того, що стане доктором-літуном.

Їхню розмову урвав гугнявий крик папуги:

— Сучий син! Пішов ти в гузно!

Полковник заплющив очі, намагаючись не думати про столичного дженджика Вентуринью: чого завчасу рвати на собі волосся? Проте хоч-не-хоч, а думав: який усе-таки безголовий його син-одинак. Заради нього він із шкури пнувся, корчував ліс і розорював цілину, насаджував какаові плантації, брався до зброї, воював, важив головою, посилав убивати і сам убивав. Гай-гай, аби не Сакраменто, він зовсім би втратив смак до життя — гроші й влада його вже не тішили.

Побачивши, що він заплющив очі, Зилда пішла нищечком з веранди. Полковник її не затримував, хай собі йде, балакати про сина йому не хотілось. Може, саме через сина він і тягнувся до старих служників, простих людей. До сії Пекени, що зістарилася в поміщицькій садибі, не маючи й дня перепочинку. До білоголового негра Еспіридіана. До куми Зилди й кума Натаріо. Натаріо став кумом і капітаном, бо він був не лише хоробрий і відданий, як Еспіридіан, а й мав кебету в голові, умів читати й писати, а надто — командувати.

У Сакраменто сказати йому «ти» язик не повертався. Вона називала його «ваша милість» і «полковник», зате голос її та пестощі розвіювали його гіркоту й почуття самотності, сповнювали силою і бажанням жити. Вона перебирала пальчиками його волосся, присівши на підлозі біля його гамака; у ліжку, сміючись і зітхаючи, горнулася до його грудей. Це Натаріо дав йому цю пораду. І як завжди, добру.

9

Приїхавши в дику пущу без собаки, з жменькою грошей, одержаних від благодійників і Леовіжилдо Калазанса, вісімдесятилітня сіа Леокадія, удова, мати, теща, тітка, бабуся, згадала про свого родича. В цю скрутну годину хто їм іще допоможе, як не кузен? Брат у других чи у третіх, а все ж брат.

Полковник Боавентура Андраде під час останніх відвідин Естансії, уже давненько, впізнав їх на базарі. Мільйонер, у якого грошей кури не клюють, зглянувся на убозтво родичів. Сів на ящик біля кузини Леокадії, завів розмову, згадував людей і події, приємні й сумні. Кузина Леокадія була закохана в тромбоніста Жозе Андраде, полковникового батька. Не одну мазурку, не одне шоте станцювали вони на незабутньому святі «Естансіанська ліра».

— Я мало не стала твоєю матір’ю, кузене Боавентура.

Зворушений, він відкрив гаманця і дав дрібняків на дітлашню.

Дрібняків? Нічого собі дрібняки! Леокадія відклала їх на випадок хвороби і на лікаря. На прощання полковник запропонував свої послуги, якщо вона чогось потребуватиме. Живе він в Ільєусі, допоможе охоче, тільки нехай йому напише. Досить черкнути на конверті: полковникові Боавентурі Андраде, Ільєус, штат Баїя, і лист неодмінно дійде; вулиці можна й не вказувати, там усі його знають.

Історія ця звичайнісінька, таке трапляється на кожному кроці, з невеликими відмінностями. Вони обробляли землю наспіл, якийсь час жили непогано. А потім сталося те, що трапляється часто: землі вернулися до власника, цукрову тростину замінили кукурудза й маніока. Заробити на прожиток в Естансії стало важко: землю в оренду не здають, прикажчики в крамниці не потрібні, самою ж поденщиною на плантаціях не прогодуєшся.

Колись Естансія відігравала неабияку роль у діловому житті штату Сержипе. Доставлені морем і вивантажені у гирлі річки Реал товари складували в порту Красто. З Естансії їх відправляли в сертан в’ючними обозами й поїздами. Проте залізнична колія, що сполучала Баїю з Сержипе, проходила далеко від міста, що прирікало його на занепад. Естансіанцям залишалось одне: подаватися на південь, на какаові плантації, що приваблювали всіх злидарів, які разом із землею втратили і свої надії.

Отоді-то сіа Леокадія і згадала свого далекого родича й багатія. Вона скликала весь свій рід і порадила перебратися на нове місце. Всього рід налічував двадцять три душі, батьків і братів, тіток і кузенів: семеро жінок, шестеро чоловіків і десятеро недорослих синів різного віку. Молода Ненека їхати відмовилася, до неї залицявся Озирис, блискучий проповідник і поганенький флейтист «Естансіанської ліри», що працював прикажчиком в крамничці тканин свого батька, сеу Америко. Для Ненеки то була нагода піти з дому й поєднатися зі своїм коханим: ще один камінь на шию безталанному сеу Америко. Габріел, батько Ненеки, погрожував їй страшною карою, а сіа Леокадія сказала: якщо неслухнянка хоче лишитися тут, щоб з голоду продавати своє тіло, то це її справа, а їм і своїх клопотів вистачає.

Сіа Леокадія написала полковникові листа, нагадала про їхню зустріч і про його обіцянку. «А хіба він ще ряст топче?» — запитав п’ятдесятилітній Вава, найстарший син Леокадії. Якби він упокоївся, то звістка про його смерть дійшла б до Естансії відразу, лихі новини завжди летять мов на крилах. Він нам не відповість, сказав зять Амандіо, любитель псувати людям настрій.

Але полковник відповів, та ще й телеграмою, яка викликала сенсацію. Зібрали свої» пожитки, купили квитки у вагон третього класу і доїхали до Баїї, а звідти на останні гроші пароплавом дісталися до Ільєуса. Далі про них поклопотався кузен.

Роботи на плантаціях вистачало, надто під час збору врожаю, але полковник не хотів, щоб родичі його надривалися на виснажливій роботі пеонів. Згадавши про Велику Пастку, він надумав з’їздити туди, щоб поглянути на тамтешні умови. Натаріо допоміг обрати місце — між плантацією і тваринницькою фермою Алтемірандо. Тут було де розвернутися, а полковникова опіка буде гарантією того, що жоден чужак не займе цих земель під цукрову тростину. Тоді зігнати його звідти не зміг би навіть полковник: тут цілина, кожен може її зайняти.

Зустріти естансіанців на станції Такарас полковник попросив Натаріо. Зрештою, вони йому не лише земляки, а й родичі, а старій скоро стукне вісімдесят, вона заслуговує більшого, ніж простого співчуття. Ось чому Натаріо прихопив з собою слухняного віслюка-тихохода, а для більшої певності — гамак і тичку: якщо оте старе луб’я не зможе їхати верхи, то її понесуть на плечах. Він чекав прибульців на станції і одвіз їх у Велику Пастку.

На старе луб’я Леокадія не була схожа. Сухоребра, висока, вона виглядала значно молодшою від свого віку. Вона підганяла свого віслюка, щоб не відставати від баскої мулиці кузенового посланця, і все допитувалася:

— Чи видно у вас якийсь поступ? Духовий оркестр уже завели? А на честь кого церква? Хто місцевий святий?

Губи Натаріо ворухнула лукава посмішка:

— Духового оркестру ще не завели, але музики є, сопілкар і гітарист. Церкви теж нема, а чи видно поступ, побачите самі. А