Господиня - Стефані Маєр
Вез послав Джареду палючий погляд.
— Бо я сама — жінка, — прошипіла я.
— Хто так вирішив?
— Ви, люди, так вирішили. Серед душ саме такі, як я, дають життя потомству. Хіба це не робить мене жінкою?
Така зухвала заява заскочила його зненацька. Я майже пишалася собою.
«Давно пора, — зловтішалася Мелані.— Він неправий і поводиться, як справжня свиня».
«Дякую».
«Ми, дівчата, маємо підтримувати одна одну».
— Про це ти нам ніколи не розповідала, — пробурмотів Вез, поки Джаред шукав, що б таке заперечити. — Як ви розмножуєтеся?
І тут оливкове обличчя Веза потемніло, так ніби він тільки-но усвідомив, що вимовив ці слова вголос.
— Ой… не відповідай, якщо… якщо я запитав щось непристойне.
Я розреготалася. Мій настрій гойдався, як маятник. Зараз на мене напав дурносміх, як це назвала Мелані.
— Ні… тут немає нічого… непристойного. На відміну від вас, у нас усе значно… простіше, — я знову засміялася й залилася густим рум’янцем — пригадалося, як складно це в людей.
«Не забивай голову дурницями».
«Я цього в тебе нахапалася», — нагадала я їй.
— Отже?.. — запитав Вез.
Я зітхнула.
— Тільки дехто з душ належить до… матерів. Ще не матерів навіть. Так нас називають, але це тільки означає, що в нас є потенціал… — згадавши про це, я знову посерйознішала. Матері в живих не лишаються — є тільки спомини про них.
— І в тебе є потенціалі — запитав Джаред.
Я знала, що зараз уважно слухають усі. Навіть Док відірвав вухо від Кайлових грудей.
Я не відповіла на запитання.
— Ми… чимось схожі на ваших бджіл чи мурашок. У нас багато-багато безстатевих членів родини — і одна матка…
— Матка? — перепитав Вез, витріщившись на мене.
— Не зовсім у тому сенсі. Просто на кожні п’ять-десять тисяч душ народжується одна матір. Іноді ще рідше. Чітких правил не існує.
— А скільки трутнів? — поцікавився Вез.
— Та ні, трутнів серед нас немає. Кажу ж вам, усе набагато простіше.
Всі чекали на подальші пояснення. Я ковтнула. Не варто було піднімати цю тему. Мені більше не хотілося про це говорити. Ну то й що — хай Джаред і далі називає мене «істотою»…
Всі досі чекали. Я насупилася, а тоді заговорила:
— Матері… діляться. Кожна… клітина, якщо так можна сказати, адже наша будова відрізняється від вашої, стає новою душею. Кожна нова душа несе в собі частинку материнської пам’яті — частинка матері залишається жити.
— Скільки у матері клітин? — запитав Док зацікавлено. — Скільки народжується нових душ?
Я знизала плечима.
— Приблизно мільйон.
Очі слухачів розширилися від страху. Коли Вез відсунувся від мене, я постаралася притлумити образу.
Док тихенько присвиснув. Він єдиний досі зацікавлено чекав на продовження. На обличчях Аарона й Енді майнула тривога. Вони ще в житті не були на моїх уроках. Навіть ніколи не чули, щоб я так багато балакала.
— Коли це стається? Що виступає каталізатором? — запитав Док.
— Це вибір. Добровільний вибір, — пояснила я. — Це єдиний раз, коли ми свідомо обираємо смерть. Заради нового покоління.
— І ти можеш зробити вибір просто зараз — поділитися на клітини і все?
— Не все, але приблизно так.
— Це складно?
— Складно прийняти рішення. А сам процес… болісний.
— Болісний?
Чого це він так сильно здивувався? Хіба в людей це не болісно?
«Чоловіки!» — пирхнула Мелані.
— Нестерпний, — мовила я. — Ми всі пам’ятаємо, щó відчували наші матері.
Док заворожено чухав підборіддя.
— Цікаво, яким шляхом проходила еволюція… яка створила суспільство-вулик із матками-самогубцями… — думки його були далеко.
— Це альтруїзм, — пробурмотів Вез.
— Гм, — мовив Док. — Саме так.
Я заплющила очі, шкодуючи, що так багато розпатякала. У голові паморочилося. Від утоми чи від рани на голові?
— Ох, — спам’ятався Док. — Ти спала ще менше, ніж я, правда ж, Вандо? Час тобі відпочити.
— Я в нормі,— пробурмотіла я, але очей не розплющила.
— Чудово, — стиха буркнув хтось. — У нас тут оселилася матка-інопланетянка… Яка щомиті може луснути й розсипатися на мільйон нових блощиць.
— Ш-ш-ш.
— Вони вам не нашкодять, — відповіла я невідомо кому, не розплющуючи очей. — Без тіл-носіїв вони швидко загинуть, — я здригнулася, помисливши немислиме горе. Мільйон крихітних безпомічних душ, маленьких срібних немовлят марніють…
Ніхто не відповів, але полегшення відчувалося фізично.
Я була така втомлена, що навіть не зважала на те, що Кайл лежить усього за якихось три фути