Господиня - Стефані Маєр
Звісно, саме в ту мить і прокинувся Волтер.
— Ох, — ледь чутно застогнав він. — Гледді?
Відлунням застогнавши, я перекотилася до нього. Від болю в нозі я аж здригнулася, але без цього дотягнутися б не змогла. Нарешті я стиснула його долоню.
— Я тут, — прошепотіла я.
— Ах! — Волтер полегшено зітхнув.
Чоловіки запротестували, і Док шикнув на них.
— Щоб допомогти Волтеру терпіти біль, Ванда відмовилася від сну та спокою. Всі її руки в синцях — так міцно він за неї чіпляється. А ви що для нього зробили?
Волтер знову застогнав: низький гортанний звук швидко переріс у скиглення.
Док здригнувся.
— Аароне, Енді, Везе… будь ласка… е-е-е… знайдіть Шерон і пришліть її сюди.
— Всі разом?
— Забирайтеся звідси, — переклав Джеб.
У відповідь почулося човгання підошов.
— Вандо, — прошепотів Док мені на вухо. — Йому боляче. Я не можу дозволити, щоб він мучився і далі.
Я намагалася дихати рівно.
— Буде краще, якщо він мене так і не впізнає. Якщо думатиме, що тут Гледис.
Я розплющила очі.
Джеб схилився над Волтером, який, здавалося, досі спав.
— Прощавай, Волте, — мовив Джеб. — Побачимося на тому світі.
Він відступив на крок.
— Гарний ти був чолов’яга. Ми сумуватимемо за тобою, — пробурмотів Джаред.
Док знову длубався в упаковці морфію. Зашелестів папір.
— Гледді? — схлипував Волт. — Болить.
— Ш-ш-ш. Зараз перестане. Док здолає біль.
— Гледді?
— Так?
— Я кохаю тебе, Гледді. Все життя кохав.
— Знаю, Волтере. Я… я також тебе кохаю. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю.
Волтер зітхнув.
Коли Док схилився над ним зі шприцом у руках, я заплющила очі.
— На добраніч, друже, — муркнув Док.
Пальці Волтера розслабилися, розчепірилися. Але я не випустила їх — тепер уже я чіплялася за нього.
Час минав, тишу порушувало тільки моє дихання. Воно було уривчасте — на межі схлипування.
Хтось поплескав мене по плечу.
— Він відійшов, Вандо, — мовив Док хрипко. — Йому вже не болить.
Док вивільнив мою руку й обережно перевернув мене з незручного положення, щоб нога боліла не так сильно. Але біль нікуди не подівся. Уже не боячись потривожити Волтера, я заридала вголос. В боці закололо, і я вхопилася за хворе місце руками.
— Давай, уперед. Ти ж не заспокоїшся, — пробурмотів Джаред роздратовано. Я спробувала розплющити очі, але не змогла.
Раптом щось кольнуло мене в руку. Не пам’ятаю, щоб я поранила руку. Та ще й у такому дивному місці, на згині ліктя…
«Морфій», — прошепотіла Мелані.
Ми уже пливли. Я хотіла злякатися, але марно: мене відносило все далі й далі.
«І навіть ніхто не попрощався», — похмуро подумала я. Від Джареда я цього й не чекала… але Джеб… Док… Іяна не було…
«Ніхто не вмирає,— запевнила мене Мелані.— Ми просто поспимо…»
…Коли я прокинулася, над головою був темний, всіяний зірками купол. Ніч. Як багато зірок! І де це я? Ні чорних стін, ні стелі. Тільки зорі… зорі… зорі…
Легенький вітерець обдував моє обличчя. Пахло… пилом… і ще чимось, чого я ніяк не могла розпізнати. Запах плісняви кудись зник. Не відчувалося й сірки, і було сухо.
— Вандо? — прошепотів хтось і торкнувся моєї здорової щоки.
Очі розшукали Іянове бліде обличчя, яке схилилося наді мною.
Його рука була холодніша за бриз, але повітря було таке сухе, що мені стало приємно. Де я?
— Вандо? Ти прокинулася? Більше чекати не можна.
Він шепотів, тож і я прошепотіла у відповідь:
— Що?
— Вже починається. Я знав, що ти також захочеш бути присутня.
— Ну, як там вона? — почувся голос Джеба.
— Що починається? — запитала я.
— Похорон Волтера.
Я спробувала сісти, але тіло не слухалося. Іянова рука ковзнула до мого чола, не дозволяючи підвестися. Я все одно вертілася, намагаючись роззирнутися…
Ми були не в печерах.
Не в печерах.
Ліворуч, немов мініатюрна гора, височіла купа валунів, поросла низьким чагарником. Праворуч простягалася безмежна, скільки сягало око, пустеля, яка зникала в темряві. Я глянула вперед і зауважила купку людей — просто неба їм було ніяково. Я точно знала, як вони