Господиня - Стефані Маєр
Суглоби хруснули. Скільки часу він просидів ось так у темряві, очікуючи мого пробудження?
— Я скоро повернуся. Може, ти й не голодна, а от я вмираю з голоду.
— Довга була нічка.
— Так.
— Як прийде світанок, я не чекатиму тебе тут.
— Не маю жодних сумнівів, — всміхнувся Іян невесело. — Тому я повернуся ще до світанку й допоможу тобі дістатися туди, куди ти так рвешся.
Він відхилив дверцята, що затуляли вхід у печеру, обійшов їх, а тоді відпустив — і вони впали на місце. Я насупилася: нелегко буде повторити його маневр на одній нозі. Залишається сподіватися, що Іян дотримає слова та прийде по мене.
Очікуючи на нього, я втупилася в зірочки, що виднілися на небі, й чекала, поки припинить крутитися в голові. Не подобаються мені людські ліки. Ох! Усе тіло боліло, та ще й голова розколювалася.
Час спливав поволі, але я не заснула. Останні двадцять чотири години я тільки те й робила, що спала. Та й, мабуть, я зголодніла. Треба тільки дочекатися, щоб шлунок втихомирився, і тоді я знатиму це напевно.
Іян, як і обіцяв, прийшов іще до світанку.
— Як тобі? Краще? — запитав він, переступаючи поріг.
— Гадаю, що так. Хоча я ще не ворушила головою.
— Думаєш, це твоя реакція на морфій — чи тіла Мелані?
— Мелані. Вона здебільшого погано переносить будь-яке знеболювальне. Вона переконалася ще років десять тому, коли зламала зап’ястя.
Іян міркував якусь мить, а тоді мовив:
— Якось… дивно. Спілкуватися з двома людьми воднораз.
— Ага, дивно, — погодилась я.
— То ти вже зголодніла?
Я усміхнулася.
— Здається, хлібом пахне. Гадаю, шлунок уже втихомирився.
— На це я й сподівався.
Його тінь лягла поруч зі мною. Іян намацав мою руку, розігнув пальці й уклав у долоню добре знайомий мені шмат круглого балабуха.
— Допоможеш мені підвестися? — попросила я.
Він обережно взяв мене за плечі й підтягнув одним точним рухом, намагаючись мінімізувати біль у боці. На шкірі я відчувала щось чужорідне — щільне та тверде.
— Дякую, — мовила я засапано. У голові паморочилося. Вільною рукою я торкнулася боку. Під сорочкою щось було приліплене до шкіри. — То у мене таки зламані ребра?
— Док не впевнений. Але краще перестрахуватися.
— Він так старається!
— Атож.
— Прикро… що я його спочатку недолюблювала, — визнала я.
Іян розсміявся.
— Ще б пак! Дивно, що ти взагалі добре ставишся бодай до когось із нас.
— Це ти все змінив, — пролепетала я і встромила зуби в твердий хліб. Я автоматично пожувала, ковтнула й відклала хліб, чекаючи, як відреагує шлунок.
— Знаю, не дуже апетитно, — мовив Іян.
Я знизала плечима.
— Просто перевіряю шлунок — чи знову не нудитиме.
— Може, дещо апетитніше…
Я з цікавістю подивилася на нього, але обличчя годі було роздивитися. Я прислухалася — щось хруснуло, потім розірвалося… а тоді я почула запах — і все збагнула.
— Сирні палички! — вигукнула я. — Справді? Для мене?
Щось торкнулося моїх вуст, і я захрумтіла запропонованими ласощами.
— Я так давно мріяла про них, — зітхнула я, жуючи.
Іяна це розсмішило. Він поклав пакетик мені в руку.
Я швидко спорожнила вміст маленького пакетика, а тоді доїла хліб, поки в роті залишався сирний смак. Я ще й не попросила, а Іян уже подав мені пляшку води.
— Дякую. Не тільки за сирні палички. За все.
— Вандо, дуже прошу.
Я зазирнула в його глибокі блакитні очі, намагаючись розгадати цю простеньку фразу, — здавалося, в словах Іяна ховається більше, ніж просто ввічливість. Тільки тоді я усвідомила, що вже можу бачити колір Іянових очей; я швидко підвела погляд на тріщини в стелі. Зірки зникли, небо посіріло. Займався світанок.
— Ти впевнена, що тобі це треба? — Іян простягнув руки, готовий підхопити мене.
Я кивнула.
— Тобі не доведеться нести мене. Нога вже майже не болить.
— Зараз побачимо.
Він допоміг мені звестися на ноги, обхопив однією рукою за талію, а мою руку закинув собі на шию.
— Обережно. Ну як?
Я зробила нетвердий крок. Боляче, але терпіти можна.
— Чудово. Ходімо.
«Гадаю, ти дуже подобаєшся Іяну».
«Дуже?» — заява Мелані заскочила мене зненацька — так виразно вона прозвучала. Останнім часом Мелані прокидалася тільки в присутності Джареда.
«Між іншим, я також тут. Чи йому байдуже?»
«Ну звісно, що ні. Він вірить нам