Господиня - Стефані Маєр
Енді взявся до роботи, тільки-но Іян ступив кілька кроків від могили: з гірки світлої порохнявої землі, наваленої за кілька футів від могили, він заходився згрібати лопату по лопаті. Земля падала з глухим стуком, а не шелестом. Від цього звуку я зіщулилася.
Підійшов Аарон, також із лопатою в руках. Іян повільно розвернувся й відніс мене геть, щоб звільнити їм місце. Позаду нас із негучним грюкотом заповнювала могилу земля. Люди почали тихо відступати й перешіптуватися — обговорювали похорон.
Поки Іян ніс мене до матраца — чужорідного тіла на голій землі, я вперше зазирнула йому в очі. Його виснажене обличчя було вимащене світлими смугами пороху. Мені й раніше траплялося бачити його таким… Але тут Іян поклав мене на матрац, і думки мої перескочили на інше. Що мені робити тут, просто неба — спати? Підійшов Док, і вони з Іяном стали наді мною навколішки просто в пилюці.
— Як почуваєшся? — запитав Док.
Я хотіла сісти, але Іян притримав мене за плече.
— Все гаразд. Я думаю, що зможу і ходити…
— Не варто квапитися. Нехай нога відпочине кілька днів, о’кей? — Док припідняв мою ліву повіку й неуважно посвітив тоненьким промінчиком ліхтарика в зіницю. На його обличчі затанцював яскравий відблиск. Док аж здригнувся і на кілька дюймів відсунувся, а от Іянова рука у мене на плечі навіть не сіпнулася. Це мене здивувало.
— Гм. Так ми діагноз не поставимо. Як голова? — запитав Док.
— Трохи паморочиться. Гадаю, це через ліки, які ви мені дали, а не через рану. Мені вони не подобаються — краще б я відчувала біль, правда.
Док скорчив гримасу. Іян також.
— Що? — з натиском запитала я.
— Я збираюся знову наколоти тебе морфієм. Вибач.
— Але… навіщо? — прошепотіла я. — Моя рана не така серйозна. Я не хочу…
— Слід занести тебе в печери, — перебив мене Іян, так ніби не хотів, щоб хтось почув нашу розмову. Позаду, відлунюючи від скель, долинали тихі голоси. — Ми запевняли… що ти не будеш при тямі.
— Зав’яжіть мені очі.
Док витягнув із кишені маленький шприц. Ним уже користувалися: залишилося всього чверть. Я відсахнулася й притиснулася до Іяна. Його рука важко лягла на моє плече.
— Ти знаєш печери занадто добре, — пробурмотів Док. — Ніхто не хоче, щоб ти здогадалася…
— Але куди мені йти? — прошепотіла я несамовито. — Навіть якби я й знала, де вихід? Навіщо мені втікати зараз?
— Якщо людям від цього стане легше… — мовив Іян.
Док узяв мене за зап’ястя, і я не опиралася. Голка вколола шкіру, але я цього не бачила — дивилася на Іяна. В темряві його очі стали чорні як ніч. І суворі, адже в моєму погляді ясно читалося: «зрадник».
— Вибач, — пробурмотів він. Це було останнє, що я почула.
Розділ 35Випробування
Я застогнала. У голові паморочилося, думки плуталися. Шлунок зводило від нудоти.
— Нарешті,— прошепотів хтось полегшено. Іян. Ну звісно. — Ти голодна?
Я подумала про їжу, і мене мало не вивернуло.
— О, вибач. І ще за одне вибач. Ми змушені були тебе приспати. Коли ми винесли тебе з печер, у декого… стався напад параної.
— Все гаразд, — зітхнула я.
— Хочеш води?
— Ні.
Я розплющила очі, в темряві намагаючись сфокусувати на чомусь погляд. Крізь щілину у стелі виднілися дві зірки. Досі ніч. Чи вже наступна ніч, хто знає?
— Де я? — запитала я. Форма щілин незнайома. Можу присягнути, що ще ніколи не бачила цієї стелі.
— У своїй кімнаті,— відповів Іян.
Я намагалася роздивитися в темряві його обличчя, але розрізняла тільки темні обриси його голови. Пальцями я помацала, на чому лежу, — це справжній матрац. Під головою подушка. Долоня натрапили на руку Іяна, і він стиснув мої пальці, перш ніж я їх відсмикнула.
— Чия це кімната насправді?
— Твоя.
— Іяне…
— Ми жили тут з Кайлом. Зараз Кайл… у лікарняному крилі, поки все не владнається. А я можу переїхати до Веза.
— Я не збираюся відбирати у тебе кімнату. І що означає — поки все не владнається?
— Я ж казав тобі, що буде суд.
— Коли?
— Навіщо це тобі?
— Бо якщо ви це затіяли, я просто зобов’язана виступити. Все пояснити.
— Збрехати.
— Коли? — запитала я знову.
— На світанку. Я тебе туди не понесу.
— Тоді я дійду сама. Знаю, тільки-но голова перестане крутитися, я зможу ходити.
— Ти ж так не вчиниш?
— Вчиню. Буде несправедливо, якщо ви не дасте мені слова.
Іян зітхнув. Відпустив мою