Господиня - Стефані Маєр
— Джеб просто хоче, щоб усе якнайшвидше залагодилося. Останні дні були нелегкі. Похорон Волтера…
Я затремтіла.
Джеб усміхався до Джареда. Якусь мить Джаред опирався, а тоді зітхнув і закотив очі, пристаючи на пропозицію старого дивака. Він розвернувся і швидко вийшов із печери.
— Джаред дістав новий м’яч? — запитав хтось.
— Круто, — вигукнув Вез.
— Грати вони зібралися… — пробурмотіла Труді й похитала головою.
— Якщо це зніме напругу… — відгукнулася Лілі ледь чутно та знизала плечима.
Їхні голоси звучали зовсім тихо, близенько від мене, але до мене долинали й інші, набагато гучніші.
— Легше з м’ячем цього разу, — мовив Аарон до Кайла. Він нахилився і простягнув йому руку.
Кайл ухопився за неї й повільно звівся на ноги. Коли він випростався на повний зріст, ледь не збив головою ліхтар.
— Той останній м’яч був слабкий, — усміхнувся Кайл. — Якийсь бракований.
— Енді — на капітана! — заволав хтось.
— І Лілі,— вигукнув Вез, звівшись на ноги й потягуючись.
— Енді й Лілі.
— Так, Енді й Лілі.
— Беру собі Кайла, — мовив Енді швидко.
— Тоді я беру Іяна, — відбила Лілі.
— Джареда.
— Брандта.
Джеймі випростався й став на пальчики, намагаючись здаватися вищим.
— Пейдж.
— Гайді.
— Аарона.
— Веза.
Тривало формування команд. Джеймі просто засяяв, коли Лілі зарахувала його до себе раніше, ніж розібрали половину дорослих. Навіть Меґґі та Джеб потрапили до команд. Кількість була рівною, поки Джаред не привів Люсину — її двоє хлоп’ят аж стрибали від збудження. В руках Джаред тримав новесенький блискучий футбольний м’яч; він простягнув м’яч, і Ісая, старший із братів, спробував його вибити з руки.
— Вандо? — звернулася до мене Лілі.
Я запечено похитала головою й показала на ногу.
— Ой, вибач.
«Я чудово граю у футбол, — буркнула Мел. — Тобто грала…»
«А я ледве ходжу», — нагадала я.
— Думаю, перший тайм посиджу на лаві запасних, — мовив Іян.
— Ні,— почав скаржитися Вез. — У тій команді Кайл і Джаред. Без тебе нам гаплик.
— Іди пограй, — сказала я. — А я… Я вестиму рахунок.
Іян подивився на мене і твердо стиснув вуста.
— Щось я не в гуморі, щоб грати.
— Без тебе команда не виграє.
Іян пирхнув.
— Давай, Іяне, — заохотив його Джеймі.
— Я хочу подивитися, — мовила я. — Але гра буде… нудною, якщо одна з команд матиме завелику перевагу.
— Вандо, — зітхнув Іян. — Чесно, в житті не бачив такого невмілого брехуна, як ти.
Попри це, Іян підвівся й разом із Везом почав розминатися.
Пейдж установила ворота — чотири ліхтарі.
Я спробувала звестися на ноги — адже опинилася в самому центрі поля. У тьмяному світлі ніхто мене й не помітив. У печері панував піднесений настрій, підсилений очікуванням. Джеб мав рацію. Хай як дивно, та людям справді потрібна розрядка.
Я насилу стала на всі чотири, підтягнула здорову ногу вперед й оперлася на хвору. Як боляче! Спробувала перевалитися на здорову ногу. Та через надмірне навантаження на хвору ногу я не втримала рівноваги.
Дужі руки зловили мене, перш ніж я гепнулася долілиць. Я сумно підвела погляд, щоб подякувати Іянові…
Слова застрягли в горлі, коли я побачила: мене тримають Джаредові руки.
— Можна було просто попросити про допомогу, — мовив він буденно.
— Я… — я прочистила горло. — Треба було. Та я не хотіла…
— Привертати до себе увагу? — в словах Джареда звучала щира цікавість. І жодних звинувачень. Він допоміг мені дошкутильгати до виходу з печери.
Я хитнула головою.
— Я не хотіла… щоб хтось робив щось із ввічливості, проти волі…— то було не зовсім точне пояснення, але Джаред, здається, зрозумів мене.
— Не думаю, що Джеймі чи Іян відмовилися б тобі допомогти.
Я озирнулася на них через плече. В напівтемряві вони навіть не помітили, що я зникла. Вони відбивали м’яч головами і розреготалися, коли той влучив Везу в обличчя.
— Їм весело. Не хотілося їх відривати.
Джаред зазирнув мені в обличчя. Я зрозуміла, що закохано всміхаюся.
— Хлопець тобі справді не байдужий, — мовив він.
— Так.
Джаред кивнув.
— А чоловік?
— Іян… Іян вірить мені. Завжди наглядає за мною. Він такий добрий… як на людину, — «майже як душа», хотіла сказати я. Але тут це не прозвучало б як комплімент.
