Господиня - Стефані Маєр

— Ні!

— Зекономимо час. Джеб чітко встановив правила. Скривдиш когось — чекай покарання. Буде суд.

Я спробувала відсунутися від нього, але він тільки дужче притис мене до себе. Не страшно, не так, як хапав мене Кайл. Та все одно його обійми засмутили мене, похитнули мою рівновагу.

— Ні. Не треба, ніхто правил не порушував. Просто дно печери просіло й обвалилося, от і все.

— Вандо…

— Він твій брат.

— Він знав, на що йде. Так, він мій брат, але що зроблено, те зроблено… а ти… ти… мій друг.

— Нічого він не зробив. Він — людина, — прошепотіла я. — Це його дім, а не мій.

— Не хочу з тобою знову сперечатися. Твоє визначення людини вельми відрізняється від мого. Для тебе людина — це щось… негативне. Для мене — це комплімент, і за моїм визначенням ти — людина, а він — ні. Принаймні не після того, що він зробив.

— Я не вважаю, що всі люди погані. Зараз я знаю вас ближче. Але ж, Іяне, він твій брат!

— І мені за це соромно.

Я знову відштовхнулася від нього. Цього разу він не перешкоджав. Швидше за все, через стогін, що зірвався з моїх уст, коли я поворушила ушкодженою ногою.

— З тобою все гаразд?

— Гадаю, що так. Слід розшукати Дока, але я не впевнена, чи здатна дійти сама. Я… я вдарилася ногою, коли падала.

В Іяновому горлі забулькотіло злісне гарчання.

— Котра нога? Дай гляну.

Я спробувала випростати поранену ногу — праву — і знову застогнала. Іянові руки обмацували мені кісточку, перевіряючи суглоби і зв’язки, а тоді обережно повернули ступню.

— Вище. Ось тут, — я потягнула його долоню до внутрішнього боку стегна, трохи вище коліна. Щойно Іян натиснув на забите місце, як я знову застогнала. — Не думаю, що нога поламана абощо. Просто сильно забилася.

— Щонайменше забій м’яких тканин, — пробурмотів він. — І як це трапилося?

— Напевно… приземлилася на камінь, коли падала.

Іян зітхнув.

— Гаразд… Зараз доправимо тебе до Дока.

— Кайлу Док потрібен більше, ніж мені.

— В будь-якому разі треба знайти Дока або покликати когось на допомогу. Кайла мені не донести — а от тебе запросто. Ой… зажди.

Він нагло розвернувся і пірнув назад у печеру з річками. Я вирішила з ним не сперечатися. Мені хотілося побачити Волтера, перш ніж… Док пообіцяв мене дочекатися. Коли закінчиться дія першої дози знеболювального? В голові паморочилося. Скільки всього навалилося на мене, я так утомилася! Адреналін вимився з організму, і я почувалася цілковито спустошеною.

Іян повернувся з рушницею. Я насупилася, адже це нагадало мені, що зовсім недавно я сама цього хотіла. Мені стало соромно за себе.

— Ходімо.

Не замислюючись, він віддав рушницю мені. Вона лягла мені в долоні, але я так і не змогла змусити себе стиснути пальці. Оце мені покарання — носити рушницю.

Іян реготнув.

— І як тебе можна боятися?.. — пробурмотів він сам до себе.

Він легко підхопив мене на руки й рушив, ще я не встигла вмоститися зручніше. Найуразливішими місцями — потилицею та внутрішнім боком стегна — я намагалася не притулятися до Іяна надто сильно.

— А чому ти вся мокра? — запитав він. Ми проходили під невеличким отвором у стелі, і я помітила, як бліді губи Іяна розтягнулися в сумній посмішці.

— Не знаю, — пролепетала я. — Може, через пару?

Ми знову зайшли в темряву.

— Ти черевичок загубила.

— Ой.

Ми пірнули в іще один стовп світла, й очі Іяна засвітилися сапфірами. Тепер його погляд був серйозний — він уважно вивчав моє обличчя.

— Я… дуже радий, що ти не постраждала, Вандо. Тобто постраждала не надто сильно.

Я не відповіла. Боялася, що він використає мої слова проти Кайла.

Проминувши велику печеру, ми одразу наскочили на Джеба. В його очах спалахнув вогник цікавості, щойно він побачив мене на руках Іяна — моє обличчя кривавилося, на розтулених долонях спочивала рушниця.

— Виходить, ти мав рацію… — здогадався Джеб. Світла в печері було досить, аби розгледіти: Джеба з’їдає цікавість, але в голосі його прозвучали сталеві нотки. Підборіддя під лапатою бородою напружилося. — Я не чув пострілу. Кайл?

— Він непритомний, — випалила я. — Треба попередити всіх — дно в купальні частково обвалилося. Важко сказати, наскільки це небезпечно. Намагаючись виборсатися, Кайл сильно вдарився головою. Йому потрібен Док.

Брова Джеба поповзла так високо вгору, що мало не сягнула вицвілої бандани на чолі.

— Ось така історія, — мовив Іян, навіть не намагаючись приховати сумніви. — І Ванда наполегливо її притримується.

Джеб засміявся.

— Дай-но мені оце, — мовив він до мене.

Я охоче позбулася рушниці. Побачивши вираз мого обличчя, він знову засміявся.

— Я покличу Енді