Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

поверху сутінки наростають із кожним аршином у напрямку неба. Поринається у тінь, входиться у ніч. А тимчасом у Місті Криги унизу ранкове сонце виіскрює зі сніжної білости тисячі сонечок-мерехтінь, а імла, що плине вулицями, — вулицями, немов папілярними лініями на великому пальці, встромленому в Анґару, — соковито міниться веселками.

До шістдесят сьомого мовчиться. На шістдесят восьмому не витримується і нишком питається:

— Він також відтявся від тіла?

— Ні.

— Ага. Я думав, що це тому…

— Ні.

Тьмітло на зміну зі світінями заливає кабіну підойми, годі щось прочитати на гладенькому обличчі Янгола.

В’їжджається на шістдесятий дев’ятий. Підойм зупиняється, двері відчиняються, пан Зєль виходить першим.

Почекальні й увесь цей долішній поверх, будучи позбавленими вікон, потопають у порцеляновому блиску світіні від великого мороку за стінами. Проходиться крізь короткий дзеркальний коридор, де служник із монголоїдними рисами, вбраний у темну ліврею, приймає хутряні шуби й шапки, шарфи й рукавиці. (Персональна служба голови Сибирьхожетa складається із русифікованих бурятів). Зєль веде до сходів. Підлогу із крижлізних плит укривають шкури тварин, ступається нерішуче, провалюючись і спотикаючись на нерівностях.

У вузькому покої без меблів два кремезні буряти в гимнастерках із гербом Сибирьхожетa відсувають зі стіни оксамитову заслону. Та стіна — це насправді одне велике мороскляне вікно, подібне до панорамних вікон Дзиґарних Веж. Один із пітьмо-рефлекторів, мабуть, повернений усередину: приміщення затоплює чорна піна тьмітла.

— Ідіть.

— Куди?

— Ідіть, ідіть.

Це наступний їхній запобіжний захід. Коли проходиться крізь кімнату, на протилежній стіні витанцьовує світінь силуету того, хто йде: потворна мазня неґативу темряви, що переливається на краях туди й сюди. Буряти вдивляються у нього з великою увагою.

— Стій!

Один хапає за ліву, інший за праву руку, встромляють лапи до кишені, за комір, під піджак, під камізельку, виймають кутастий пакунок. Оголивши Ґросмайстера, відстрибують, засліплені. Янгол Побєдоносцева кричить, вогні мигтять на тлі вікна, світіні невиразно стрибають по стінах. Револьвер палає.

Закривається вікно завісою. Повертається монохромна ясність, Ґросмайстер гасне.

Зєль позирає з дуже похмурою міною.

— Оце ви нас обдурили.

— Я забув. Я завжди з ним ходжу. — Розводиться руки. — Я теж маю ворогів лише тому, що існую, адже ви про це добре знаєте.

Зєль відкопує Ґросмайстера під ноги насторожених бурятів.

— Він хоче поговорити з вами наодинці, але без зброї, ви ж є для нього такою самою загрозою.

— Я не становлю для Алєксандра Алєксандровіча жодної загрози!

Янгол стискає безкровні губи, сплітає довгі руки за спиною, схиляє чоло.

— Я знаю, кого побачив на балу в губернатора, й знаю, кого бачу тепер. Але цей револьвер…

— Я забув, Боже мій, я не думав, що ви взагалі будете мене обшукувати!

— Ну власне. А чому він зроблений із тунґетиту?

— Це не тунґетит. Це студінь нікелю високої контртеплоздатности, — щоби стрільця мороз не убив на місці. Бо кулі — кулі виготовлені з тунґетиту.

— Кулі, — Янгол озирається на бурята, котрий, узявши Ґросмайстера двома пальцями за ящурине дуло, підносить до очей. — Так, це зброя Сина Мороза. — Господин Зєль хворобливо випростовується (чи хребет, бува, у нього не зламається, так вигнувшись назад?), прочищає горло й заплющує на мить очі. — Прошу почекати, — кидає він і хутко піднімається у темряву сімдесятого поверху.

Залишається із двома бурятами, один із них і далі тримає у витягнутій руці Ґросмайстера, немов здохлу змію. Опецькуваті обличчя инородцев не виражають жодних емоцій, зрозумілих білій людині. Сказати їм щось, пояснити, може, підійти, зробити приязний жест? Математика характеру, алґоритміка раси не залишають сумнівів: усе марно, ця система збудована на інших аксіомах, завдяки їм не прорахуєш людину. Стоїться нерухомо із такою самою порожньою міною. Чутно тільки далекий стукіт крану і вищання елементів металевої конструкції вежі, які труться між собою.

Янгол опускається з темряви, виконує запрошувальний жест рукою. Входиться до апартаментів Побєдоносцева.

Усі стіни з мороскла, гостре тьмітло ллється звідусіль. Аркадія Іполітовіча й меблі, які заповнюють апартаменти, зауважується завдяки їхнім дрібним світіням. Тут, однак, стоять меблі, форму й функцію яких годі виснувати дедуктивним способом, — вішаки з тузінню рук? Дротові стояки? Оборóтні клітки?

Несиметричні схрещені перегородки ділять поверх на нерівні чверті; Зєль відхиляє завісу й відходить убік. Його світінь на перегородці розпростирає кущисті кінцівки, набрякає коров’ячою головою, пароститься електричними мацаками.

— Не дивися, — шепоче він.

— Це світло…

— Він.

Алєксандр Алєксандровіч Побєдоносцев, якого ніколи не бачив на власні очі жоден мешканець Іркутська, голова ради директорів Сибирьхожетa й фактичний володар Міста Криги, палає холодним вогнем на подіумі між дзеркалами темряви, облитий тьмітлом із оточуючих вежу кріовуглецевих рефлекторів — абрис неґативу тієї чорноти, Gestalt крижаного жару: це все, що видно від Алєксандра Алєксандровіча. Прикривається очі передпліччям, так наближується до подіуму.

— Можете одягти окуляри, — чується праворуч і ліворуч металевий голос, й аж здригається, крутячи головою навколо й витріщаючись з-під снопа яскравости в пітьму, але безрезультатно. Нервово виймається мороскляні окуляри, накладається на перенісся. Вони розчиняють зосереджену світінь у веселки й м’якоплинні калейдоскопи, із яких тим паче незмога розшифрувати ні обличчя, ні обриси силуету.

Зашифрувався, думається, зупиняючись під подіумом. Тут пахне мастилами й озоном. А металеве відлуння — це патефонні туби, гучномовці, вмонтовані з боків, звідти лунають слова Побєдоносцева. Той, хто дивиться, не побачить людину, лише дерево світіні; той, хто слухає, не почує людину, лише зачовгану платівку. Залишається сам зміст його слів, а це дуже мало. Зашифрувався, він, перший лютовець, який найкраще знає принципи Краю Лютих: так ховається від математики характеру, щоб ніхто не міг його р о з в ’ я з а т и. Тож попри роки під Кригою, він залишається для всіх дослівно н е в и м і р ю в а н и м. Чи не в цьому його сила?

— Вєнєдікт Філіповіч Ґерославський, — лунає звідусюди, й цього разу втримується від озирання навсібіч.

— Алєксандр Алєксандровіч Побєдоносцев.

Щось скрегоче в гучномовцях, крхр, тртртр, кркккк, — це сміх Побєдоносцева.

— Ви прийшли до мене з револьвером. Ах, ах! Ви хочете убити мене.

— Навіщо? Навіщо я мав би вас убити?

Крхр, тртртр, кркккк.

— Не маєте причин, тож не уб’єте.

— У мене немає жодних причин.

— А як щодо вашого приятеля, Ніколая Мілютіновіча Тесли?

— Значить, це правда, що ви чатуєте на його життя.

— Правда.

— Ви платите за його голову.

—