Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

бліді, вічно недомиті, й від них під час брудного акту руки самі відсмикувалися у відруху естетичної огиди й дуже раціональної нехоти до бацил, паразитів і вошей, які безумовно гніздилися у цих девушках, навіть якщо вони були не вуличні, а пригорнуті знайомі з кам’яниці чи околиці, дочки праль, дочки кравців, дочки покрівельників і пічників; зрідка доця адвоката або лікаря, з якою познайомилося завдяки приватним урокам або друзяці-студентові, — з якою, однак, ніколи поза межі поцілунку й швидкоплинних обіймів не вдавалося зайти. Тіло мало доступ лише до нечистих задоволень, що підліших, то доступніших. Заплющувалося тоді очі, відверталося голову, намагалося витіснити із ніздрів осоружний сморід, — аби лише тварина встигла зробити своє: оволодівши тілом, скористатися ним і звільнитися від тваринного навіженства. Щоб потім про це негайно забути, забути, забути.

Аж тут пригадалося. Сором ударив межи очі шестифунтовим молотом.

Відступилося у сіни до дверей, підносячи руку на знак того, щоб ніхто навіть не наближався.

— Я про усе це чудово знаю! Тварина, так! Ви не мусите мене в цьому переконувати відвідинами в святилищі розпусти. Дякую щиро за вашу гостинність, пане фон Азенгофе.

— Подякуєте мені вранці, — кивнувши Каті, він щось прошепотів їй на вухо. — Ви ж не думаєте, певно, що я так легко скорюся господину Безчленному. Невже пішки збираєтеся іти додому? Бо я вам саней не позичу. Ну ж бо, без драм.

Катя, явно старша від інших дівчат Котячого Дому, дивилася із вирозумілою посмішкою, дещо сумною, дещо іронічною, дещо нетерплячою. Схопивши за вухо служницю, вона прошипіла їй якесь розпорядження. А потім відкинула косу і вказала на вузький коридор, що відходив убік під сходами.

Клянучи фон Азенгофa й оту незібраність, приголомшеність, завдяки яким дозволилося вивезти сюди безвольно, мов дитину, волею-неволею пішлося за красавицей.

— Біттан каже, що ви прагнете очищення, — сказала вона, відчиняючи ще одні двері, а голос утримувала низький, приємний, ближчий до мелодійного шепотіння, тож мимоволі чоловік розпускав вуха й хилився до кармінно-золотої Каті. — Він каже, що це юнацький Weltschmerz. У нас на це немає трав, але й лазня не зашкодить. Будь ласка.

Будинок тут поєднувався із отією прибудовою, де містилася лазня. Уже в передсінку панувала волога й паркість; Катя зупинилася на порозі, підганяючи до переходу. Плескаючи голими стопами по захляпаній підлозі, придріботіла лазниця: міцна рум’яна селянка в наполовину промоклих сорочині й спідниці. Катя прицмокнула язичком і, ступивши назад, замкнула за собою двері. Зробилося ще гарячіше. Фрак, камізелька, сорочка, увесь дорогий костюм, — усе зараз просякне вологою до решти. Лазниця узялася за запонки, за ґудзики. Відштовхнулося її брутальніше, ніж малося намір. — Сам! — Повернувшись до неї плечима, квапливо роздягнулося, загорнувши Ґросмайстера в штани, й перейшлося до комори з баліями, цебрами, із проточною гарячою і холодною водою, щоб обмитися перед входом до парної. Тут уже засталося одну запаморочену амурами пару, девушку, загорнуту без жодного сенсу в мокре, прозоре рядно, й рожевого, як порося, товстуна, котрий, сміючись, ганявся за нею із пучком березових прутів у руці. Товстун був голий, девушка напівгола, їх не приховувала пара, й вони не прикривали своєї наготи самі; хихочучи, вони помчали в білі клуби пари, пляск, пляск, пляск. Обмилося чимдуж, зціпивши зуби. Що то за варварські звичаї, яка безсоромність, далебі тільки паплюжному дому властива!

А в тій величезній парній, побудованій на скелях і більшій у висоту, ніж один поверх, людина могла загубитися, так густо тут було в повітрі від пари, а надто — температура й вологість, і та липка задушливість лазні щось дивне робили з головою, що вже за кілька кроків ішлося крізь сиві клуби, немов крізь нескінченну імлу позаземного краю: вона вирує в очах, спотворює світ, бачений очима. Слід сісти, опустити повіки, подихати рівномірно, спокійно. Саме це в такій лазні найбільша перевага: тисячу речей у її парі побачиш, але ніхто не побачить тебе, прихованого, розмитого.

Уже за хвилину-дві відчулося, як піт важкий і брудний виходить із тіла усіма порами. Це відчуття було таке виразне, таке фізично дошкульне, тобто поза всяким сумнівом породжене організмом, а не розумовими самооманами, що уявилося достоту образ жирних хробаків, подібних до дощовиків чи вугрів, вигодуваних усілякими внутрішніми нечистотами, як вони вичавлюються крізь отвори в шкірі, витікають із них довгими краплями-флеґмами разом із потом, залишаючи м’язову начинку легшою, м’якшою, білішою, ч и с т і ш о ю. Навіть якщо й не очищається, людина цілком певно відчуває себе очищеною після відвідин лазні. Чулося ритмічне хльостання інших гостей парної. Це вдаряє у голову. Потягнулося навпомацки, хлюпнулося в обличчя водою із цебрика. Отож… отож… отож, Янгол Побєдоносцева — це скопець, вихолощений від статі. Проте фон Азенгоф помиляється, гадаючи, наче вбачається у цьому наступному сибірському безумстві, у цьому начебто необхідному й незгрішному шляху до російського спасіння… наче вбачається у цьому щось від Істини. Та ж це натуральне божевілля! Як він міг щось подібне узагалі припустити?

Обтерлося воду й піт із чола, із очей. В імлі оберталися мерехтливі форми. Чи світили тут мороскляними лампами? Тіні голих людей — красивих і некрасивих — пересувалися у випарах; випари доклеювали їм слонячі хоботи, бичачі роги, кінські геніталії, жаб’ячі стопи, янгольські крила. Знову заплющилося повіки. Усе через той шестиденний піст. Замерзається. Кидалося монетку так і сяк, врешті Бенедикт Ґерославський, мабуть, повертається до Бенедикта Ґерославського. Адже від чого почався був граф Ґ’єро-Саський, і всі наступні подібні омани? Від дорогих костюмів, чистої сорочки, пахучих парфумів, від красного персня і брильянтину на волоссі, від міазмів розкоші. Варшава, кам’яниця пані Бернат, обісрана вбиральня, усе смердюче, мерзенне, гідне тільки блювотини життя — чах, і лезо ґільйотини відтяло цю правду. Минулого не існує. Існується теперішньою миттю. І прошу! Танцювалося!

А проте — все це брехня. Замерзається у самому серці Зими, це вже не транссибірська подорож, це Місто Криги, тьмідина тисне; більше не можна бути водночас довільними суперечностями. Чах! Ґільйотина тне до кінця, кожна річ належить або лівій, або правій стороні. Тіло чи дух. Минуще життя чи буття поза часом. Пан Блютфельд чи лікар Конєшин. Літо чи Зима. Людина чи Бог. Прогниле смердюче трухло, що розкладається у спеку під мільйоном мух, — або математика. Тиранія людської випадковости — чи аполітея. Тварина — чи…

Хлюпнулося рештки води. Тільки який у цьому інтерес Біттана фон Азенгофа, щоб Син Мороза не дав себе перетворити на янгола? Немає Щекельнікова, щоби