Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
— Але ж! Я тут не задля розваги, я мушу залагодити інші справи, й mademoiselle Філіпов заздалегідь чудово про це знала.
— Про що ви узагалі кажете? Усе це не має значення! Так не ставляться до жінки, тим більше в такому віці цуценячої делікатности.
— Ні, ні, ні, ви, пані, невірно це собі уявляєте, між мною і панною Крістіною немає жодних романтичних стосунків, така думка взагалі…
— Пане Бенедикте! Заради Бога! Я к е ц е в с е м а є з н а ч е н н я? Ви взяли дівча на бал! Якщо ви цього н е в і д ч у в а є т е, то бодай п р о р а х у й т е це собі. Ну?
Глипнулося на пані Юше, яка підслуховувала, вже зовсім того не приховуючи. Відвелося погляд.
— Можливо… й справді… певна недоречність…
— Ідіть до неї!
Ба, але як знайти одну з-поміж багатьох девушек на великому губернаторському балу? Серед танцюючих її не побачилося. На призматичному моросклі мерехтіли сотні плиннобарвних постатей, кожна друга могла бути Крістіною Філіпов. Слід пильно придивлятися, вихоплювати нерозвеселковані обличчя, відрізняючи просвітлюване зображення від подвійного, потрійного, повтореного чотири рази. Піднялося на ґалерею, сподіваючись, що згори, з доброго огляду на всю танцювальну залу, швидше знайдеться панну. Нічого подібного. Натомість зауважилося, що деякі пари вислизають за колонади й, нібито у випадковій прогулянці, цілковито зникають із мороскляних панелей, ховаючись у приватних, непрозорих кімнатах. Так ось воно що! Ну ладно.
Не будеться ж, урешті-решт, стромляти носа в кожен покій у палаці, скільки тут поверхів відкрито для гостей, два, три? Найменшого сумніву немає, що трапиться у чергову халепу, до цього мається безсумнівний талант. Закурилося цигарку в тіні на ґалереї. Упіймавши слугу, якого розпізналося лише завдяки чорному метелику й золотим ґудзикам, попросилося келих сухого вина; може, змиється заляглий на піднебінні запах-смак огидної старечої плоті. Унизу трапилася пауза в музиці, підхмелений, рясно розцяцькований орденами адмірал, хекаючи випарами тьмідини, плескав у долоні й тупцявся, закликаючи гостей до полонезу, — підвелися з-під дзеркал також більш достойні дами — хлопці в лівреях розкидали з високих балконів дощ золотого confetti — шереги пар ступили на закрижанілу тайгу, слідуючи за напрямком місячнобарвного вихору. Лакей приніс вино. Майнувши в нього перед очима банкнотою, описалося поліційними термінами mademoiselle Філіпов і поручника ґвардії. Ще до того, як полонез закінчився, лакей повернувся: він показав рухом голови, щоб слідувати за ним.
То була одна з кімнат для курців на поверсі, так званий Китайський Покій, як прошепотів слуга, коли йому вручилося гроші перед замкнутими дверима. Стіни, хоч і з мороскла, було щільно завішено зсередини шовками, заставлено ширмами, що забезпечувало кімнаті приватність. Постукати? Не довго думаючи, затягнувшись тютюном, натиснулося на клямку й зазирнулося усередину. Поручник ґвардії і панна Філіпов, переплутані у взаємних обіймах, навіть не зауважили вторгнення непрошеного гостя. На мить завмерлося на порозі. Напівлежачи на обтягнутому адамашком шезлонґу, під паперовим лампіоном, який творив зелений затінок, на тлі всіяного зірками сибірського небокраю, пара коханців віддається гріховним насолодам — ані звуку з їхніх уст, бо уста поєднані, — ані руху їхніх тіл, бо тіла переплетені — замерзли. Її ніжка у французькій пантофельці із золотим бантиком, її литка у світло-перловій панчішці, литка й колінко, і навіть невеликий фраґмент стегна, бо вона непристойно задерла ногу, видобувши її з-під нижніх спідниць, оборок, мережив, верхніх спідниць, аби зачепити й підтягти ближче, щільніше кавалера в білому мундирі. Його рука, брутально встромлена панні в decolté, обіймала, стискала, чавила, м’яла їй перса під корсетом — наче шмат м’яса — це і є м’ясо — тіло на тілі. Її maquillage розмазаний, і вологий, червоний слід на щоці, що тягнеться від губ, — волога під губами, волога на шиї — слина — її — його — змішані виділення тіла. Його м’язи й сідниці, напнуті під обтиснутими штанами. Її пальці, стиснуті на його плечі. Його жила — товста, груба, налита кров’ю, б’ється живчиком у нього під вухом. Червона шия. Волохате зап’ястя. Оголені плечі, втиснуті в спинку шезлонґу. Слина. Язик. Рука. Литка. Шия. Сідниця. Перса. М’ясо. М’ясо. М’ясо прогниле, блідо-зелене.
Утеклося, загубивши десь цигару. Вискочилося знову на ґалерею. Навпроти йшов пан Ґерушин у товаристві напудреної, наче труп, матрони, либонь пані-дружини губернатора; віддалилося до балкону з музиками. Його підпирали з боків скульптури в натуральну величину із якогось рідкісного, дуже переохолодженого мінералу, який при кімнатній температурі тьмітлисто парував і пітнів чорною вологою. Сховалося за статуями, присілося на холодному постаменті. Скульптури були напрочуд точними копіями грецьких або римських фіґур; російська еклектична art nouveau застигла під Кригою, обернувшись до полюса класицизма. Кожен м’яз і сухожилля цих статуй було відтворено з анатомічною точністю, оголений пастух заслонював очі від оголеної лучниці, масна тінь курилася від них аж до стелі. Ще тільки Пріапа бракує. Відвелося погляд. Афродіту власне одягли, їй на рамена повісили кітель від мундира. Понад музикою, тут дуже гучною, розчулося ще голосніші разговорчики панів, що з’юрмилися при балюстраді, переважно молодих парубків. Вони обмінювалися враженнями від девушек, побачених згори на скляній підлозі сибірської ночі.
— … п’ять коней.
— Зачекайте-но, зачекайте, а ота кобила в ружах?
— Текля Пєтровна? Найгіршому ворогові б не побажав.
— Мілушин після півлітри заявив, що женихатиметься до дочок Рептова.
— Обох ураз? Хе-хе.
— До тієї, яка його негайно не прожене.
— Амбітний хлоп. Я б і сам… О, гладкі кізоньки!
— Із тими цицьками вершковими…
— А як дупцею вертить!
— … на відчайдухів навколо княжни! Затопчуть один одного, повбивають, нещасні хирляки.
— Але в Его Сиятельства тепер ще один клопіт на голову: красавица вже очиськами поблискує, на усмішки ловить, бюст випинає.
— Якби ще мала що випинати!
— Не те, що наша Аґаф’я після двох чоловіків, еге?
— Ой, не кажіть злого слова про Аґаф’ю!
— Вона як вдихне, то всі святі кланяються.
— То скажіть іще про вітри, які в неї з іншого боку виходять.
— Минулого року, на салоні в Гайсів…
— О! А старша Куроґіна?
— Пан Пйотр відчуває
