Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Щось тут не так. Життя не пасує до життя, минуле до сьогодення.

Але як висловити це відчуття міжлюдською мовою?

Минулого не існує.

— Може, в нього вроджений талант. — Пан Войслав сховав хустку, згасив усмішку, підморгнув змовницьки. — Дозволь, серце, на хвильку, уф, слівцем перекинуся з паном Бенедиктом.

Відійшлося за колону.

— Збирайтеся негайно й стрибайте в сани! — скомандував Веліцький. — Що вам у голову стрелило, так її публічно осоромити! Всі бачать, що відбувається, якісь офіцерики вже підбурюють нареченого панни Шульц. Наче вам мало клопотів! Не будьте дурнем, не напрошуйтеся на нещастя.

— Я не можу. Я не можу, пане Войславе, я після розмови із Шульцом, він дасть мені бумаги для батька, для мене, увесь уклад, зараз я власне чекаю…

— То якось домовтеся! Потім, потім! Ну, подумайте самі, про що ви з Шульцом домовитеся, коли той його майбутній зять кості вам порахує, або, ще гірше, ви бодай пальцем дорогого зятька зачепите! Беріть свою дупу в жменю!

Сціпилося зуби.

— Я не тікатиму.

— Ісусе Христе й рани криваві! Ну й що з того, що вас Сином Мороза позаочі називають, — сьогодні така, через тиждень інша буде салонна принада, — адже ви самі в ці сибірські казки не вірите…

Він урвав, перевів погляд на плин мороскляних відображень.

— Занадто пізно.

Озирнулося. Групка елеґантних кавалерів, пів на пів цивільних і в мундирах, наближалися жвавим кроком, попереду червоний, мов буряк, парубок, дещо подібний на жердину, у фраку, перекресленому стрічкою ордена невисокого класу, з моноклем, люто втиснутим в очницю, що надавало йому жевжикуватих рис.

— Це він? — пробурмотілося під носом.

— Павєл Нєсторовіч Ґерушин.

— Залиште нас.

Веліцький вжахнувся, сердито замахав руками, зблиснув діамантом, — але після короткого вагання відступив за колону до дружини, яка нервово обмахувалася віялом. Із сусідньої кімнати вийшов Пєтрухов, став біля стіни зі склянкою у жмені, з міною благочестиво-радісно-зловмисно-поштивою, очікуючи на пікантне видовище. На стіні навпроти куточком ока вловилося лілейнобарвний вітражний обрис mademoiselle Шульц: вона придивлялася здалеку до запущеного нею самою карамболю, з тією ж захланною посмішкою, і так само красива, наче янгол. А з-за дальших стін, крізь палац губернаторський дивиться либонь уся еліта Сибіру, пані, панове, графи, князі, генерали, мільйонери й архімільйонери.

Пан Ґерушин став, заклав руки за спину, погойдуючись на підборах, голосно відкашлявся.

— Я вимагаю… — його голос захрипів, і Павєл Нєсторовіч почервонів іще більше; він відкашлявся удруге. — Я вимагаю! Я вимагаю, щоб ви негайно вибачилися перед Анною Тімофєєвною. І… і покинули… Нехай…— Він відкашлявся втретє. — Забирайтеся!

Нічого не відказалося.

— Але спершу вибачтеся! — вигукнув Ґерушин, уже майже задихаючись.

Нічого не відповілося.

Супутники Павла Нєстєровіча гнівно ремствували позаду нього. Він поправив монокль, зачовгав ногами.

— У морду мерзотника! — заволав якийсь офіцер.

Ґерушин стиснув кулаки, зробив крок уперед…

Усміхнулося.

Він відскочив.

Пєтрухов вибухнув шинковим реготом, склянка вилетіла йому з рук, він ухопився за черево й реготав, наполовину осунувшись по стіні, втішений аж до судом.

— Оце смачно! — закувікав він. — Ой, не можу! Панна собі лицаря знайшла! Тримайте мене! Пудель буде кусати в литки Сина Мороза! Гав, гав!

Ґерушина вхопила трясця, монокль випав йому з ока, бідолаха затіпався, наче в тяжкій лихоманці. Тузінь його веселкових відображень також розчервонілися ще яскравіше. Палац палав усіма відтінками сорому.

Холодніше, холодніше, зимно, Мороз. Дісталося Пєтрухова, вчепилося його за вилоги фрака, струснулося, аж хлоп урешті втратив рівновагу й, вимахуючи руками, наче лопатами, сповз на підлогу, тобто на місячнобарвний фронт крижаних вихорів.

— Хамів серед родовитих впускати! — ревілося. — Що хам бачить, що хам думає, тим і плює!

Підскочив і Павєл Нєстєровіч, смикнув Пєтрухова, котрий намагався підвестися, за комір, Пєтрухов знову втратив рівновагу й упав рачки, головою приголомшено туди й сюди гойдаючи, фалдами фрака вимахуючи, язика, мов пес, вивалив, пика йому мінялася від гримаси до гримаси… розтопився колишній сорока до решти.

Ґерушин вставив монокль у вибалушене око, нахилився, прицілився і копнув Івана з усього розмаху у випнутий зад, — ой же ж приклався, товстун поїхав по моросклі, наче по кризі, черевом і грудьми глянсуючи підлогу, але й далі вимахуючи руками, й що далі він сунув між призматичними колонами в бік бального залу, то голосніше вив і верещав; він зачепився за щось коліном і почав обертатися, їдучи далі; загубив чобіт, загубив хусточку; нарешті увігнався у квітковий вазон і там зупинився.

Відлуння громкого сміху прокотилося палацом, усі дивилися й усі сміялися, — а Павєл Нєстєровіч Ґерушин найголосніше, з добре відчутним полегшенням, аж навіть склавши долоні, немов до молитви. Його супутники стовпилися навколо, поплескуючи його по спині й обмінюючись вульґарними жартами кількома мовами; відчулося також на лопатках кілька поплескувань. Тримаючи байдужу суху міну, поволі відступилося за стіну до кімнати. Втішені кавалери розходилися групками. Лілейна постать Анни Тімофєєвни зникла з вітражів, що світилися у моросклі.

Веліцькі споглядали із занепокоєнням, перемішаним із дивним збентеженням.

— Уфф, пане Бенедикте, але ж у вас нерви, я думав, що мені серце вискочить, мушу чогось випити. Проте, як усе вдало склалося, чудо, чудо, що ви так викрутилися…

— Не чудо, — відповілося, — і не везіння, а лише математика, пане Войславе, холодна математика. — Трохи паморочилося у голові, м’яке тремтіння розходилося м’язами, обперлося на одвірок. Звідусюди юрмилися перебарвлені, поцяцьковані блискітками óбрази Сина Мороза. Далебі велика й невимовна міць дзеркал. — В одному ви маєте рацію: слід випити.

Роззирнулося за лакеєм із напоями. Замість лакея на очі потрапив Францішек Марковіч Ур’яш. Представилося його панові Войславу; Ур’яш хмикнув щось під носа й вказав на коридор до непрозорих кімнат. Вибачилося перед Веліцькими.

— Его Сиятельство самі мене запросили… — почалося примирливим тоном, наздогнавши блондина, який навіть не озирнувся, щоб переконатися, чи за ним ідеться.

— Їхні салонні забави, — пробурчав він, — ще одна дурість!

Зупинившись перед прочиненими дверима, він, проте, дав останню пораду:

— Але тепер — заходьте й робіть враження найпоряднішої людини під Сонцем.

— Що ж, як замерзло, так замерзло.

— То ви б так і далі в приймальні в Шембуха стирчали!

Увійшлося. Підвішені в небі над Сибіром генерал-губернатор Шульц-Зимовий і князь Блуцький-Осєй повернулися на звук кроків.

— Дозвольте, Ваша Високосте, ось ця людина…

— Ми знайомі, — процідив князь, відтак