Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Він примружив ліве око.
— Гарно.
Граф запитав лакея про час, прислухався, яка музика лунає із глибини палацу, поправив манжети й ордени.
— Ви зробите мені послугу, — сказав він, уже повертаючись до дверей. — Моя Аннушка забажала один танець, розумієте, на очах у товариства, вона вже собі вписала Сина Мороза в програмку балу.
— А-але!.. Я не вмію!..
— Ну, ну, — засміявся генерал-губернатор, виходячи, випереджений слугами, й зі слугами, котрі несли кадильниці в arrière-garde, — не бійтеся, молодий чоловіче, Анна може й буває енерґійнішою, ніж жінці належиться, але вас не скривдить, хе-хе.
Останній лакей втиснув у руку згаслу цигару.
Усі вийшли.
Цього разу двері залишилися прочиненими настіж. Ніхто не вартував за порогом. Людський гомін і музика плили кришталевими коридорами палацу, мов звуки, які проштовхують крізь труби органа.
Поправляючи встромлений за пояс кутастий згорток із Ґросмайстером, таку ото думку, від якої кров у жилах завмерла, подумалося: якби не гнівна примха mademoiselle Філіпов, якби не отой шестиденний піст, хто знає, у який тремор жахливих фантазій вдалося б тут себе увігнати, — розтоплений, тремтячий, як отой Бенедикт Ґерославський із Транссибірського експресу, чи ж не вистрелилося б у панічному відруху в першу ж особу, яка з’явилася б у дверях?
Вийшлося поквапом із кімнати.
Herr Біттан фон Азенгоф стояв у групі сперечальників біля крісла адвоката Кузьмєнцевa, нахиляючись щомиті до старого в іронічній манері обличчя і тіла. П’єр Івановіч Шоча перемовлявся понад спинкою крісла з якимось попом, а також дамою у китайській перуці, що, може, була відома моді й прийнятна в Новому Світі та Європі поза Кригою, але тут, подібна coiffure, справляла враження недоречної аж до вульґарности. Зміркувавши, що не вдасться просто підійти й вільно поговорити із Модестом Павловічем, усталося у легковажній позі під скляною стіною, на відстані чутности тихого голосу (цигара знову допомагала).
— Отож, ні, отож, навпаки, все цілком навпаки! — просторікував піп, смикаючи поставного ветерана за ґудзик на гусарському мундирі. — Не міг Мєрзов з вами це вчинити, відколи це кіннота самостійно ходить в атаку на укріплення? Тиждень ішли із Шаньдуна під обстрілом японців, то ще й мали спливати кров’ю, ганяючись за ними наосліп у горах довкола Цзибо? Де та мапа, хто узяв мапу?
— Дружина викрала пана полковника на танець, — позіхнув monsieur Шоча.
— Отож, це робиться саме так, як зробив пан генерал! — переконував гусара священик: гусар тільки довгого напомадженого вуса за вухо закручував і губи кусав, а згорблений піп пересував пальцем по випнутих грудях вояка, креслячи, таким чином, тактику Бохайванської кампанії Мєрзовa. — Спершу женеш кіннотою, далі підтягуєш піхоту й інженерів, і закладаєш фронт, відтискаючи неприятеля на дедалі гірші й гірші позиції, аж він мусить відступити, й урешті здобуваєш терен: у цьому й полягає військове мистецтво!
— Як же ви, отче, розумієтеся на воєнному мистецтві!.. — защебетала дама.
— Теза пана капітана, — сказав фон Азенгоф, частуючись чёрт-табакою Кузьмєнцевa, — наскільки я її зрозумів, інша. Він зовсім не заперечує тактичної доцільности дій генерала. Але цілком інша річ — стратегія, сильно поплутана політикою. N’est ce pas?
— Та нехай би Мєрзов удвічі більше втрат зазнав, нехай би для свого тріумфу все військо поклав, — забурчав капітан, — але знищив при тому ціле сухопутне військо Хірохіто, а не дозволив їм організовано відступити: тож знову немає явної, конкретної перемоги, тільки пакти, перемир’я, мирні угоди, виборювані чорнилом за письмовим столом, — а отже, такі, що не істину відображають на папері, а лише оту паперову оману намагаються нав’язати світові.
— Вони не воювали під Кригою, — сказав Модест Павловіч і чхнув.
— À tes souhaits, — поквапилася із побажанням здоров’я дама.
Фон Азенгоф похитав із жалем головою над старим правником.
— А ви знову за своє. Скільки ж можна! Я не уявляю, щоб так дозволили себе задурити подібними містичними дурницями німці чи англійці Hochgeboren. Чи навіть французи. Хто коли бачив І с т о р і ю? Хто її виміряв, обмацав, зважив?
— Але ви, monsieur Біттане, не будете ж заперечувати, що люті зруйнували світовий лад, — приєднався до розмови блідий юнак із причепленою до його плеча знудженою девушкою.
— А якщо я заперечу, — спалахнув фон Азенгоф, — то як ви доведете, що я помиляюся, га?
— Шляхами Мамутів…
— А чи хтось б а ч и в Шляхи Мамутів?
— Ніхто теж не бачив істини, справедливости, нації і любови, — погрозив пальцем піп.
— Bien entendu!
— Ніхто не бачив швидкости, часу й барви. Ніхто не бачив думки.
— Я ж бачу барву, — здивувалася дама. — Ну ось, par exemple сукня в мене лавандова.
— Ви не бачите лавандової барви, — авторитетно ствердив пастир. — Ви бачите, що ваша сукня лавандова.
Дама не зрозуміла. Вона зробила кислу міну, відтак кокетливо посміхнулася, а коли й це жодного враження не справило, закотила очі.
— Чайна майстриня моєї сестри, — мовила вона, наче саме на цьому сюжеті її перебили, — по матері китайка, вони ходять іще до інших ідолопоклонників і повторюють слідом за ними старі верования лам і різних монгольських й індуських чаклунів. І що ви скажете, messieurs, на те, що в них споконвіку оповідають про такі «енерґетичні жили», які обплутують земну кулю від одного святого місця до іншого, й цими жилами перепливають душі людські, й узагалі, вони згідно з такою географією ділять і ділили світ, перш ніж іще будь-хто про Шляхи Мамутів словом похопився, — га, що скажете?
Подумалося про один із багатьох проектів доктора Тесли, проект промислового використання енерґії тьмідини, яка циркулює Шляхами Мамутів. Може, слід підкинути йому цей міфологічний сюжет? Адже він сам визнавав, що йому не чужий спіритуальний, езотеричний досвід. Це відволікло б його ще на кілька днів на пошуки мап, пов’язаних із тутешніми релігіями, й обдумування питання про спорудження теслектричних станцій у святих місцях ламаїзму чи індуїзму.
— Що не кажіть, — втрутився П’єр Шоча, — є якась дивна принадна сила у Шляхах Мамутів. Хоча ніхто їх не бачив, — тут він іронічно вклонився фон Азенгофу. — Мої знайомі, які кохаються у більш вишуканих насолодах…
— Курці опію, — прошепотіла гусарові театральним голосом дама.
— Мої знайомі, — вів далі Шоча, — спробували кілька разів сумнозвісний чорний наркотик…
— Ви казали, що вони зникають без