Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Придивляючись до них, до їхніх відображень і призматичних фіґур, які переливаються із розкоші в розкіш на мороскляних стінах і колонах, зазналося дивного відчуття відчужености: Бог стиснув кулак і відсунув палац Шульца на половину відчуття далі. Споглядалося усередину тераріуму. Або зсередини замкнутого тераріуму — на тих, котрі живуть на волі. Зрештою, це у найфундаментальнішому, біблійному сенсі два світи, що абсолютно не перетинаються, між ними тахля панцерного скла. Й що ж убогий математик, приватний учитель, син польського засланця робить на балу в генерал-губернатора Шульца-Зимового? Вивезти якута із тайги до петербурзького двору, нехай спробує собі порадити в такій чужорідній для нього стихії! І що — сміятися з цього усього? Чи радше боязко тремтіти? Найгірше, що шкіра на руках уже майже не пекла.
Ґалереєю перейшлися дві пари, пробіг заклопотаний камердинер, панянка, майорячи карміновими стрічками, песик і служниця, яка ловила песика господині, лакеї з кріслами для дам, хтось увійшов і спустився, хтось увійшов і замахав через балюстраду, сміючись, хтось увійшов і закурив цигару.
Під тунґетитовою жирандоллю анонсували виступ Євґенія Віттінґа й Фріца Фоґельстрома, нібито дуже відомих тенорів.
— Quel dommage.
— Pardon? — Він озирнувся, вийнявши з уст цигару.
— Le Père du Gel n’a pas pu venir. — Підвелося і підійшлося. — Уявляєте, — обвелося увесь скляний палац одним жестом, — таке tableau, заморожене навіки в найчистішій кризі: всі ваші багатства, всі пихаті міни, бундючні ордени, зацукровані жінки. Крапля Історії, Історія, замерзла в краплі.
— Господин Ґерославський пригубив вина політики, — сказав Францішек Марковіч Ур’яш і почастував цигарою, вичаруваною з-під фрака. — Язик йому плутається від п’яних натяків.
— Навіщо ви мені дали оті таємні мапи й рапорти Зими?
— Ну, як же. Щоб ви могли знайти батька.
— Ага. — Закурилося. — Батька знайти. А далі — що?
Він поправив світлий кучерик на чолі, світінь проплив йому по блідому обличчі.
— Крапля Історії, кажете. — Він провів цигарою понад веселковим видом, наче мірку для портрета знімав. — Бачите отам князя Фольша? Він власне присмоктався до Його Світлости. Князь мав колись маєток на п’ятнадцять тисяч душ і мільйон рублів у рік. Тепер жебрає по маєтках і домах родичів.
— Потрапив у неласку?
— Неласку? — порснув Ур’яш. — Прийшла Крига, ось що. Князь вклав величезні кошти в підприємства, які одразу ж після запровадження крижлізних технологій виявилися passé, і всі збанкрутували.
— Ах. То він розтальник.
Ур’яш наклав на носа пенсне, подивився зблизька із клінічним подивом.
— Ви б краще сіли, Вєнєдікте Філіповічу, занадто великим це буде шоком для вас. Ці люди, більшість із них… ну, але буду щирим: ці люди майже всі, за винятком, може, декого з вищих урядовців, котрі потрапили на посаду завдяки власним амбіціям, як-от Тімофєй Макаровіч, усі ці люди не мають жодних гідних уваги політичних поглядів, бо вони просто дýрні. Я знаю, що ця недуга зовсім чужа вашому досвідові, й вам важко змусити себе до емпатії, проте спробуйте: вони дурнí, усі однаково, дурнí, як різницька колода. «Заморозники»! «Розтальники»! Це б означало, що вони щось там у своїх довбешках вимудрували на власну користь: що їм вигідніша така чи інша політика, Історія, що точиться в один чи інший бік. Але послухайте бодай хвилю їхні банальні бесіди, дурноголові дискусії, які вони провадять із величезною серйозністю. Дитина, яка бавиться ляльками, краще розуміється на людській анатомії, ніж вони в справах світу поза межами салону. Знуджені дами зустрічаються, щоб зазнати чогось збудливого на спіритичних вечірках і теософських лекціях, і так завдяки моді, господин Ґерославський, завдяки моді потрапляють у распутінські середовища, аж ось я чую, що ми в Росії маємо якихось «придворних мартинівців». Ха! Або два землевласники, упившись до нестями, з ведмедями танцюють, до ще більших дурощів один одного під’юджуючи, а до чого: що в політику підуть, — а яка нині політична мода? Демократи? Націоналісти? Соціалісти? Ліберали? Заморозники? Розтальники? Ну то вже! Et voilà! Так завжди було в Росії, і так буде, позаяк уже замерзло. А тим паче, коли під Кригу приїжджають, — яка про них правда, — тут він почав тицяти цигарою у бік різних поважних постатей. — Дýрень! Дýрень! Дýрень!
Спустилося по язику довгу змію диму.
— Що трапилося? — спиталося упівголоса.
Він уже відкрив було уста, але в останню мить стримався. Тільки посміхнувся і сховав пенсне.
— Прошу йти за мною. На віддалі десяти кроків, аби чуток не виникло. Вєнєдікте Філіповічу, спробуємо якось зарадити вашому лиху.
Ур’яш спокійно зійшов із ґалереї і повернув у коридор ліворуч. Попрямувалося за ним твердим кроком, цигара допомагала зберігати видимість безтурботности. Що трапилося, думалося, не зводячи погляду із плечей худого, та ж те сталося, що знову якийсь безголовий, суперечливий логіці наказ звалився на Шульца та його людей і вивернув їм догори дном політичні плани, сплутав усі шикування, зруйнував уже готові стратегії. Розчарований Францішек Марковіч видихає тепер гіркотою на Санкт-Петербурґ і все, що петербурзьке. D випливає з C, яке випливає з В. І де ж у цій мозаїці великої імперської політики виявиться Батько Мороз?..
Ур’яш вказав на вхід до кутового непрозорого покою, тобто зі стінами, спорудженими з цегли або дерева, що відокремлювали його від решти палацу. Увійшлося до покою; він велів терпляче чекати, відступив до порогу й тихо зачинив двері. Зовнішні стіни й підлога, не вкрита жодним килимком, показували надміру барвисту панораму нічної тайги у світлі Місяця першої чверті, великі простори різнокольорової криги й снігу. Відкрилося годинник. За сім хвилин дев’ята. У глибині палацу залунали перші такти музики. Пошукалося попільничку. У вітринах і на внутрішніх стінах приватного кабінету була представлена багата колекція кісток мамутів і чернородков. Mijnheer Іртейм показав колись один такий: грудку тунґетиту, знайдену сороками на поверхні землі, ранній уламок основної маси, яка впала на Підкам’яній. То була найцінніша форма тунґетиту, оскільки її вартість вираховували не винятково за