Читаємо онлайн Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
— але задихнувся на морозі й довго боровся із судомним кашлем. Пан Щекєльніков узяв одного з рабочих і пішов розкопати наступну могилу. Luna crescens, набагато яскравіше, ніж в Європі: він стояв уже над західним виднокраєм, за Тріумфальними Воротами, за містом, Анґарою й Іркутом, золотячи закрижанілі дахи й хребти лютих, що стирчали понад ванільним желе імли. Кайла ударили в деревину; труни тут ховали неглибоко. Здоровані встромили лопати поміж дошками, підважили віко, пан Арскій нахилився над ямою із лампою у випростаній руці, із могили хлюпнули чорнильні тіні. Труп лежав у домовині, як живий, тобто, заморожений одразу після смерти й ніскільки не розкладений, у костюмі, скованому памороззю, із великим латинським хрестом у білих руках; але цього слід було сподіватися, тут доісторичних воїнів викопують із мерзлоти ще з м’ясом мамутів між зубами. Показалося рукою: закопати назад. Перейшлося до іншої могили. Сморід гасу вкручувався у ніздрі. Пан Щекєльніков, спершись на висмикнутий із землі хрест, курив цигарку, щоразу, коли він видихав дим, відкривалася і закривалася вкрита щетинистою шкірою фізіономія. Сім піддослідних проковтнули тунґетит у порошку, спожили чорноаптечну мікстуру, відміряну їм по півфунта, що було доволі коштовною порцією (і також на кілька порядків дорожчою, ніж витрати на сажаевку чи інґаляції тьмічками). Відтак запили горілкою і пішли спати. Сім спожили хліб, випечений із тунґетитом, відкраюючи собі скибки до насичення черева: із них двоє найдовше мучилися, то були, мабуть, ті, хто при нерівномірному поділі з’їли найменше. П’ятеро погодилися на цілонічні інґаляції тунґетиту, що горів у кадилах; вони померли першими, захлинувшись, харкаючи чорною кров’ю. Єрофєй відбив віко другої труни. Фёдоровец — труп — наче живий — спить. Засипати назад! Ішлося від полум’я до полум’я. Фёдоровцы не пробували цих бідолах, годованих тунґетитом, разити теслектрикою, помпувати тьмідиною, — але ж і Німий Повітроплавець, й Алістер Кроулі, й батько не знали принципів чорної електрики доктора Тесли й не мали доступу до його машин. Лопата — домовина — труп — засипати. А знову ж, повертаючи монету іншим боком до ока, — біла електрика також існувала в природі, перш ніж пан Фарадей створив перші динамо- й електродвигуни. І є нечисленні особи, — як отой Авґуст Фондзеля із Житомира, — народжені з біло- чи чорноелектричними властивостями, зміщеними на край скалі, порівняно з тими, що натурально в кожному розподілі в природі зустрічаються, оскільки посередині скалі громадиться більшість: небагато є карликів і гігантів, значно більше людей не високих і не низьких; мало є патентованих кретинів і безперечних геніїв, набагато більше сірячків, призначених для життя в посередности. Не як Кроулі. Не як батько. Лопата — домовина — труп — засипати. Але блисни-но, монето, ще раз до Місяця: як це би мало відбуватися у деталях? Лютий — це проморожений гелій, який довільно перетікає крізь найменші щілини, лінійно вниз й угору. Але людина? Людина — це плоть, кістки, тверда субстанція, яка не просочиться крізь глину й пісок на Шляхи Мамутів, — тут конкретний, тваринний організм, а там геологічні утворення. Цього не може бути! Яка фізика, яка біологія дозволить щось подібне? Логіки, логіки в цьому бракує! Лопата — домовина — труп… Немає трупа. Яков Юстіновіч мало не впав униз, нахилившись із лампою. Пан Щекєльніков підважив віко й відчинив домовину, а домовина виявилася порожньою. Арскій подав лампу Чинґізові, той посвітив нижче. Залишився промерзлий гамуз: земля, тріски й друзки, обривки чорної тканини. Віко не ушкоджене, проте дно домовини відсутнє. Пан Щекєльніков закурив цигарку, здоровані дихали отьмітом, Місяць розтікався по кладбищу, снігові, імлі й Місту Криги. Піднеслося хрест, прочиталося прізвище фёдоровца. Іван Тіхоновіч Копиткін. Помер, щойно ступивши на Шляхи Мамутів.
Про Дочку Зими й девочек прекрасных, про війну духу з матерією і важку любов до тіла
— Шостий день.
— Що ви там бурмочете?
— Замерзну.
— У танці ви зараз зігрієтеся.
— Але тут уже мушу перед вами вибачитися, з мене поганий танцюрист.
— Sans blague, ви ж танцювали з Єленою в експресі.
— О, тоді в мене була хвора нога.
Mademoiselle Філіпов набурмосилася, надувши губки й докірливо споглядаючи з-під сніжно-білих вій.
— Ви, пане Бенедикте, обіцяли, що вже не будете більше вдавати дурня!
— Я не вдаю, — присягнулося долонею у білій рукавичці, притиснутою до шовкової вилоги фрака. — Я ніколи не вдаю.
Вона штурхнула складеним віялом у груди, немов стилетом.
— Навіщо ви зі мною так поводитеся? Ви не можете бодай сьогодні побути нормальною людиною? Ви ж самі мене запросили, а тепер…
Ґалянтно поцілувалося її ручку в мереживній рукавичці.
— Нехай мене блискавка вразить й ущент спопелить, якщо тут зараз до вас тузінь кавалерів не вишикується!
Вона роззирнулася по кришталевій ґалереї.
— Я ж тут нікого не знаю… — кинула вона.
Але насправді Крістіна Філіпов виглядала вражаюче — із підібраним угору світло-золотим волоссям, запнутим легкою срібною діадемою, із високо піднятим під відкритими плечима й неглибоко декольтованим бюстом, як це замерзло в моді дев’ятнадцятого століття тут, під Кригою, у щільно стягнутій у стані сукні із найшляхетнішого шелесткого єдвабу. Зарум’яніла, під rougeur бального maquillage, вона ще більше нагадувала пухкого підлітка, ще не цілком розквітлого до жіночости, — дебютантка на першому своєму балі.
З-під ґалереї на долівку великої вітальні, банкетної зали й відкритих комнат випливали інші пари, mademoiselle Філіпов нахилялася, щоб краще придивиться до них згори: тло становила засніжена тайга в місячному блиску. Палац генерал-губернатора знаходився за тридцять верст від Іркутська, у губернському маєтку, на ста павучих крижлізних стовпах-колонах — підвішений у небі понад пусткою між хмарами й зорями, де жодні люті не потурбують графа та його гостей. Сюди провадив серпентиновий узвіз довжиною у півмилі, достатньо пологий, аби північні олені без клопоту могли витягнути сани по кризі. Палац було побудовано переважно із чистого мороскла, — мороскляними були підлога й стіни, принаймні першого поверху. І коли усередині світили усі лампи й свічки, то нічна тайга, здавалося, мінилася веселками й вирувала наче у калейдоскопі до самого горизонту.
— А отам, — чи це не княгиня Татьяна? А граф Шульц, — ви впізнаєте графа Шульца, пане Бенедикте? — шепотіла mademoiselle Крістіна, делікатно вказуючи з-за віяла на тих чи тих персон. — Пан Побєдоносцев, мабуть, не з’явиться, еге ж? Але вчора в готелі я чула, що спеціально до Іркутська завітав генерал Мєрзов зі свитою. Il y a du monde ici!
— Принаймні, Сибір.