Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

божевілля гучніше почало в голові калатати. У повітці на березі озера він тримав заморожені людські кінцівки й тіла почетвертовані, й голови заморожені. Іноді їх зі смаком споживав, милуючись чудовим заходом Сонця за горами, а іноді вживав їх по-іншому: ґолемів крижаних витворюючи, тобто, нових людей, крижаних франкенштайнів укладаючи. Бродягу-самітника, каторжника-втікача, безіменного беднягу, та й численні жертви з-поміж инородцев, і всіх, хто йому під руку потрапив на безлюдді в Приморських горах, — четвертував, розкладав, а далі докупи складав, проте по-іншому. Ой же ж, Господи, чого лише там судові урядники в нього потім у кризі не знайшли: чотирируких морожеників, шестиногих морожеників, себто два людські тулуби разом із головою на кінці й трьома парами ніг, до плечей і тазів приєднаних, або самі ланцюжки кінцівок на суглобах тілесних, або ґірлянди головошийні, або трупики дитячі на ногах дебелих мужиків, або жіночі принади поміж огидних бурятських лап уміщені. Такі ото богохульні витвори Алєксєй Пєґнар собі укладав.

… А коли його ще на слідстві встигли запитати, то відказав, що нове життя їм таким чином давав, бо є Митцем Сили, Інженером Тіла, Відкривачем Білих Гармоній. Й одразу щось йому в голові репнуло, й казав навпаки: що це не він, що він узагалі не Алєксєй Пєґнар. Байдуже, що його всі упізнали, — він не Пєґнар. Хто ж тоді? Він створіння Пєґнарове, нове, з головою самого Пєґнарa, іншими майстрами-морожениками настромленою, але не Пєґнар уроджений, не Пєґнар! І коли отак у руках юрми розійшовся на частини, незабаром леґенда, зроджена зі слів безумця, почала кружляти Іркутськом: розійшовся, розпався, бо не досить міцно був заморожений. Отак.

… Ті добровольці-зимовики, які до нас прийшли, коли пан Хавров оголошення виставив, — були й щирі мартинівці між ними, були й сонные рабы, котрим уже наснилося, що вони в причасті вашому християнському тунґетит їли й пили, проте було й двоє Дітей Пєґнарa, біло-червоно-синіх від давніх і свіжих обморожень зимовиків, отупілих від Чорного Сяйва, що присягали на всі святощі Христові, наче вони не люди, народжені жінкою, а колишні Пєґнарові виліпки, лише тепер трупними докторами охранки оживлені й із таємними імператорськими наказами послані в ніч, — на доказ показуючи рубці відморожень у місцях приєднання кінцівок і прохаючи голосно дати їм тунґетиту й урятувати таким чином від смерти, тобто розпаду, адже тільки сильніше замороження запевнить їм виживання у їхній новій, ґолемовій формі. Отож, спожили вони тунґетит і замерзли назавжди. Ми чекали сорок днів і ще сорок на моє наполягання, — жоден не встав живим, ні.

… Сьогодні я собі думаю: чи ми щось краще, ніж Алєксєй Пєґнар вчинили, га? Пан Хавров дуже сердився, але я наполіг, щоб доправити їх до лікарів. Якщо всі воскреснуть, то чи це означає, що вони не вмирали взагалі? Але як вони можуть воскреснути, якщо не померли? Лікарі кажуть про людей, повернутих до життя після півгодинної крижаної смерти, коли вже навіть серце зупинилося. А про скількох утоплеників, витягнутих із ополонки, що уже пульсу не мали, не дихали, тепла людського не виявляли, про скількох таких воскреслих можна почути! Півгодини, — а може, півдня, — а може, півмісяця? Смерть це, чи ні?

… Звірята — звірятам уже Господь допустив безсмертя. Я бачив жучків і мушок сибірської мошки, добутих із сибірської криги, старшої, ніж мамонти, з-перед тисяч і тисяч років, як вони обтріпуються від вологи, обтріпуються від паморозі, чистять крильця і — вилітають на Сонце нашого часу. Десь між комашиною і людиною, отут таємниця смерти й воскресіння схована. Від боку людини, чи від боку звіряти, так чи інак, ми її розкриємо, мусимо розкрити.

Фішенштайн зітхнув, загойдався, підвівся.

Відпровадилося його до дверей.

— Тож ви не маєте нічого супроти доктора Тесли.

— А чому б я мав щось до нього мати?

— Він працює задля Відлиги, що може вам коштувати цілого маєтку.

— Аби лише він доклався до Проекту Воскресіння, допоміг нам; а зрештою, нехай працює, над чим забажає, яке до того діло несповна розуму євреєві?

Ніяк не вдавалося розв’язати цього рівняння, єдиноістина Авраама Фішенштайнa залишалася прихованою, B не випливало з А, а два плюс два не дорівнювало чотирьом.

Пан Хавров мусив зауважити збентеження; він запевнив, що допильнує, аби чимдуж доправили всі записи про хід фатального експерименту. Замислено покивалося головою.

— Це око, — запиталося, уже вдягаючи хутряну шубу, — вибачте мені, якщо…

— Око? Він втратив його в Зиму Лютих, око випалив вогонь під час пожежі Іркутська.

— Aга!

Не наступного дня, і не наступного після нього, а тільки заледве в п’ятницю, у п’ятницю увечері, а точніше п’ятничної ночі, коли вона із п’ятниці на суботу перекочувалася, у ніч проти губернаторського балу, тоді нарешті все так владналося, щоб безпечно дістатися до могил зимовиків-фёдоровцев, отруєних тунґетитом. Пан Щекєльніков привів іще трьох притомних здорованів, придатних до кайла, лопати й жердини; гробар-мартинівець Єрофєй пообіцяв, що на цвинтарі не буде нікого. Мороз, зрештою, стояв молочний, в’язкá імла замурувала вулиці й майдани Іркутська, стіна повітряної вологи замикала зусібіч тунель, який пробивали сани, що мчали крізь морок Містом Криги; на цих стінах розмивалися барви вогнів ліхтарів, у свою чергу перепливаючи в окулярах на землю, на небо, на плечі візника й силуети плечистих чолов’яг, закутанных у шкури під шкурами під хутрами, більше схожих на якихось монстрів із бурятських казок. Блрумм, блруммм, застережні бубни чулися здалеку, извозчик керував запрягом на слух. На Єрусалимському пагорбі були поховані сім із дев’ятнадцяти добровольців, котрі брали участь в експерименті; частина із них померли, не доїхавши до шпиталю. В’їжджаючи на кладовище, випірнулося понад поверхню моря імли, — в мороскляні окуляри ударили наземні сузір’я зимних вогників: гасові полум’я, запалені на могилах фёдоровцев. Висілося на сніг, колючий фірн тріщав під взуттям, пан Щекєльніков підганяв робітників, його голос єдиний лунав понад потріскуванням мерзлоти. Не падало, вітер був стерпний. Попри щільний шарф, холодне дихання усе ж входило в горло, мов бурульний стилет; дихалося кутиком уст, із загорнутим на зуби язиком. Яков Юстіновіч Арскій помахав від першої могили, де Єрофєй уже гасив полум’я, розриваючи розтоплену землю ударами кайла. Арскій мав допильнувати, щоб фёдоровцев знову поховали без шкоди для їхньої посмертної гідности. Утім, підозрювалося, що він тут опинився головним чином через цікавість, яка прокинулася в Едмунда Ґеронтьєвіча Хаврова; не зрадилося йому, що сáме сподівається виявити, тож він підозрював усе на світі. Арскій раз спробував відгукнутися, заговорити над могилою,