Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Ви ніколи в житті не бували на жодному балу. Ви оберталися у нью-йоркському товаристві… як хто?

Вона знову зашарілася.

— Ах, то ви теж билися об заклад, чи не так? У потязі, як усі. «Дочка його, онучка або коханка?» — Вона глибоко зітхнула, мало їй перса із decolletage не вистрибнули. — Ну, то я скажу вам усю правду…

Ухопилося її чимдуж за талію, оторочену китовим вусом, повернулося, до уст білого пальця приклалося, замикаючи ним рота. Вона зробила великі очі.

— Тссс! — просичалося. — Нічого мені не кажіть! Ні слова про це! Я не хочу знати! Хіба ж я не міг про це в самого Ніколи давно спитати? Але ні! Я боронитимуся до останньої краплі тьмідини! Жодної певности щодо жінки, розумієте?

— А-але, — затнулася вона, — чому б і ні?

— Доктор Конєшин мав рацію, це чоловіча недуга.

— Що саме?

— Правда. — Відступилося до балюстради. — Ходімо, час представити вас товариству.

— І ви мене будете представляти? — вона знову закопилила губи, поправляючи мимоволі бальні рукавички й складки сукні, які ззаду спускалися під скромний турнюр.

Подалося їй руку.

— Я навіть надрукував собі візитні картки для цього випадку. Але ні, не я. Ви гадаєте, я спершу не вивчив їхніх звичаїв?

— Дуже шкода, що з академічних книжок годі навчитися танцювати, — зітхнула вона, спускаючись крученими сходами на мороскляну підлогу, тобто на небо над тайгою.

— Якби можна було усіх подібних речей навчитися із книжок, ми були б тим, що прочитали, панно Крістіно, й невелика залишилася б різниця між письмовою інструкцією для людини й живою людиною. Дозвольте представити, панно: пан адвокат Модест Павловіч Кузьмєнцев, приятель двору — mademoiselle Крістіна Філіпов.

Вона вправно присіла в кніксені. Вифранчений старий, підтримуваний лакеєм у лівреї дому Шульців, поцілував панні руку.

— Чудова, чудова, — промимрив він углибині своєї бороди. — Справді, Вєнєдікт Філіповіч не віддав вам належного, погляньте-но лише на цю посмішку, дитино моя, ах, ще трохи тепла на старі кістки!..

Панна рожево зарум’янілася, що лише більше додало їй невинного чару.

Адвокат змахнув тростиною у бік смаглявого офіцерика в парадному ґвардійському мундирі, який неподалік дверей уклонявся двом відьмам важковагової категорії, що цілковито загородили дорогу іншим гостям.

— Я подумав, що ніхто краще, ніж наш молодий вояк, випускник английских шкіл, — ну йди ж уже сюди, каро Божа, знову його відволікли, — поручник Андрєй Авівовіч Ростоцкій із Преображенського полку, mademoiselle Крістіна Філіпов просто із Америки через Європу до нас прибула на запрошення Его Императорского Величества, правда ж? — Але про це вже, дитинко, самі йому розкажете, — подбай про панну, Андрюша, — бо я попрошу господинa Єрославського убік, уф, зараз, зараз… — Він величаво попростував до кімнати поруч у супроводі двох лакеїв. Кинулося mademoiselle Філіпов змовницький погляд, — чи вона зауважила? А панна Крістіна вже кокетливо шарілася до поручника Ростоцкого, прекрасно збентежена, а той, симпатична бестія, із борідкою-еспаньйолкою і білосніжними зубами, чарував її англійськими компліментами, акурат, мабуть, щирими.

Модест Павловіч сперся на подушки на дивані, під колекцією вовчих пащ, розвішаною тут на мороскляній стіні; одразу за стіною пропливав новий нурт гостей, чорні фраки, білі манішки, двобарвні мундири, й усі від орденських зірок і перев’язів строкаті, туалети дам також барвисті, золото, діаманти, найвища аристократія і буржуазія царського Сибіру.

Адвокат постукав ціпком у підлогу — далеко під його стопами, понад зимнобарвною пущею, вітер викручував із хмари снігового пилу гоголь-моголь, один виток спіральної завії на дві версти.

— Ви були на ґалереї?

— Його там немає.

— Чекайте, отож, біля сходів. Це власне така людина…

— Мгм?

— Він стане в тіні, буде приглядатися згори. На ґалереї або за колонадою, ви також його побачите, коли він ітиме через вітальню.

— А Янгол?

— Янгол ще не прибув, мені мають шепнути, коли він прибуде. Може, й не прибуде узагалі, Побєдоносцев прислав побажання із вибаченнями.

— То навіщо вони наполягали на моїй присутності?

— Пфффх, тисяча причин, більшість трагічних для вас. Якби що, не дай Боже, — він перехрестився раз, вдруге, втретє, урешті поцілував перстень, — ви маєте когось, хто прикривав би вам плечі, га?

— Тут? На балу в губернатора?

— Знаєте, скільки сюди розтальників спеціяльно на запрошення графа Шульца приїхало? Я вже не кажу про дворян, невдоволених Распутіним.

— Ніхто мене не знає.

— Так вам здається, правда ж? — захарчав старий і зажив табаки. — Принаймні фрак на вас якось лежить, але — могли ж ви постригтися по-людськи!

Провелося рукавичкою по гладкому черепу.

— Я власне постригся.

— То й бороду слід було зголити! Ви виглядаєте, як… як…

— Як?

— Пустынник якийсь зі скита до палацу силоміць висмикнутий! — Він чхнув, сапнув, утратив гнівне завзяття. — Але, може, це й на краще, адже люди чогось сподіваються від кровини Батюшки Мороза, чи не так? Тільки пам’ятайте: господин Веліцький у цьому всьому абсолютно відсутній.

Ударилося кулаком у груди.

— А якби що, — сказалося німецькою, — я маю добрячого револьвера.

Кузьмєнцев прикрив очі рукою.

— Рани Спасителеві, кого я до салону привів…

Замість чатувати на сходах, видерлося назад на ґалерею, і там сілося у найдальшому тінистому кутку, — він знайшовся у скляному палаці губернатора тільки на поверсі, де підлогу й частину стін вимурували вже зі звичайної цегли, позаяк надто непристойно було робити будинок прозорим на всіх його рівнях й у всіх перерізах.

Як зазвичай буває на таких прийняттях, — а принаймні вважалося, що це норма, — більшість цікавіших речей діялося довкола головної принади вечора, ніж у центрі загальної уваги, тобто в мороскляній великій танцювальній залі, спорядженій либонь за зразком Дзеркальної Ґалереї Людовика XVI, під тунґетитовими жирандолями, що вогнисто зблискували тьмітлом прикритих ковпачками тьмічок. Там, за п’ятдесят аршинов далі, на іншому боці ґалереї, готувалися музиканти, побренькуючи й подзвякуючи настроюваними інструментами; тут, із боку входу, сходилися і розходилися під ґалереєю — у шість коридорів і тузінь скляних салончиків — родичі, знайомі, друзі й вороги, коханці й hommes d’affaires, росіяни й поляки, росіяни й німці, росіяни й французи, росіяни й піддані імператора Австро-Угорщини, росіяни й ті, хто вже так високо народжені, що не признаються остаточно до будь-якої національности й будь-якого підданства: ті, хто