Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Ви любите отак у більярд людськими характерами бавитися, правда ж? Далебі, Дочка Зими!

— Ви гніваєтеся…

— Ви, панно, навіть не знаєте іншого світу, інших людей! Магнет до магнету, вода на вогонь, холерик на санґвініка, страх на страх, гордість на ревнощі…

— А Павєл Нєсторовіч на Сина Мороза…

— Але ж ви жорстоко бавитеся!

— Не скривіть Павліка, я вас прошу.

— Усі на нас дивляться, ви про це заздалегідь розповіли!

— Comme vous l’avez dit vous-même, monsieur: le Fils du Gel et la Fille de l’Hiver.

— Excusez-Moi.

Вирвалося. Пролавірувавши між танцюючими, перейшлося за колонаду й до бічного покою. Сілося на стільці. Литки досі трусилися. Послужливий лакей запропонував тацю. Ковтнулося цілу склянку якогось палючого напою, навіть не зауваживши його смаку. Музика лунала й далі, мабуть, камаринская, танець тривав, бачилося ж танцюючих крізь мороскляні стіни, вони спливали по них струменями барв, здавалося, що лише випадково вони набирали обрисів красивих паній і пристойних панів; бачилося, отож, досконало, як наближається уздовж стіни каскад калейдоскопічних реконфіґурацій обрису розгніваної девушки — панни Анни — вона проплила на стіну ближче — не панни Анни — увійшла, вистрелила віялом, прикусила губи. Вона хотіла підійти ще ближче, але щось її зненацька зупинило, немов вона вдарилася у наступну скляну стіну.

— It just eludes me how could you possibly… — вона задихнулася і тільки розпачливо зойкнула без слів. Унизу під нею шаленів крижаний вітер, який фронтом шириною у кілька вёрст підхоплював веселкобарвну імлу із замороженого лісу. — Великий Син Мороза! — пирхнула вона із презирством.

— На мене показували пальцями, так?

Mademoiselle Філіпов вилаялася англійською дуже грубо, завирувала в шелесті шовку й повернулася до смаглявого Андрюши, лейтенанта з аксельбантами, який придивлявся до цієї сцени крізь стіну. Вона одразу подала йому руку, запрошуючи жестом до танцю. Вони змішалися із танцюючими.

Крижаний вітер ламав дерева-бурульки. Місяць виблискував на сталаґмітових хребтах лютих. Ніч губернаторського балу тільки починалася.

Коли танцювалося з Єленою… Уже тепер спогади про танці в Транссибірському експресі здавалися ближчими, жвавішими і якось більше… правдивими. Не булося у змозі розбудити жодного ясного образу із танцю, перерваного хвилю тому, — наче насправді це хтось інший танцював, наче навіть не це тіло танцювало; ніяк не хотіло це минуле замерзнути.

На сусідній стілець упав товстун у фраку, який обтягував його, наче риб’ячий міхур. Мужицьке обличчя із тисячею зморщок і тузінню плям від обморожень безугавно жужмилося від міни до міни, немов фізіономією цього чоловіка відали кілька посварених навзаєм мешканців роздутої туші, й жодний не міг домогтися тривалої переваги в мімічній війні.

— Пєтрухов Іван, — представився він із явним переконанням, що самé прізвище усе пояснює; до того ж він одразу протягнув лапу на знак вітання. — Але ж ви відшили оту Шульцову лялечку, хе-хе! Й так її покинути — це її дійняло — палає рум’янцем, аж сморід іде, хе-хе-хе! — Його обвисле обличчя вигиналося у глузуванні-радості-жаху-подиві.

— Чого вам треба, Пєтрухов?

— Чого треба? Нічого не треба! Я прийшов підбадьорити камрада. — Тут він ляснув себе по стегну, яке розпихало гладку штанину. — Ми, люди криги, Пєтрухов і Єраславський, нам слід їх остерігатися, не летіти на їхній солодкий мед, як мухи на клейку стрічку, на оті блискітки-кралечки, на оті оздоби мальвові.

— «Ми»?

Він знову ляснув себе по стегну.

— Я і ви, ну, погляньте самі, два ізгої, і як на нас позирають, коли думають, що ми не бачимо…

— Ви помиляєтеся, Пєтрухов, нас нічого не пов’язує, ми нічим не схожі.

— Ні? — Фізіономія його замерехтіла між вкрадливою, сумною, сердитою і байдужою міною. — Ви думаєте, що вони б пустили вас у свої кришталеві салони, якби їх випадок до цього не змусив, адже вони затикають носи, відводять очі й удають, що не бачить, як хами, хе-хе, хами, кажу, їхніх зацукрованих донечок облизують? Цими руками, — він стиснув волохаті, вкриті рубцями лапи, — цими руками все! Що пішов на версту далі в убивчий мороз, і тунґетисько великий, наче подвір’я, висорочив — випадок! Тільки такий поміж них шлях, тільки такий вхід: випадок. Але й сорóка з мільйонами для них далі — лише сорóка. — Він гупнув себе п’ятірнею у груди без орденів. — Замерзло! Хам у салонах! Хе-хе-хе!

Усталося без слів, скориставшись нагодою, що за стіною з’явилися Веліцькі. Музика змовкла, пролунали оплески, залунав гомін розмов, пари зринали в калейдоскопі в мороскляній колонаді.

Пан Войслав утирав широке чоло від перлистого поту.

— Уф, уб’є мене, уб’є, я ж уже не юнак, як пан Бенедикт, серце моє, змилуйтеся…

— Я і не знала, що ви такий добірний танцюрист! — сипала тимчасом похвалами пані Галіна. — А ви так манірничали!

Цмокнулося її у ручку.

— Може, ви мені, пані, це якось поясните: як це можливо, коли я зовсім не вмію танцювати?

— Чому ж ви наполягаєте, що не вмієте, коли вмієте?

Правда чи брехня? Покрутилося головою, покусуючи вуса й, мабуть, демонструючи дуже тупий вираз обличчя. Минулого не існує, усі спогади, які не пасують до теперішности, за визначенням мусять бути хибними, отож, коли тепер танцюється…

Але чи це насправді не стосується майже всіх людей? Утім, позаяк це годі висловити мовою другого ґатунку, — воно завжди залишається замкнутим у приватній таємниці серця. Назовні, натомість, витікають тонкі дистиляти відчуттів, криві описи почуттів, неясних вражень.

Що тут щось не так. Що ми не до кінця ті, ким себе пам’ятаємо. Що в нас живе хтось інший, чужий, із чужим досвідом і пам’яттю. І в ті короткі миті, коли він перемагає і здобуває владу над тілом, привідкривається глибша істина. Ми знаємо, що побачимо за наступним пагорбом, хоча ніколи не бували в тих околицях. Після прожитого за канцелярським столом життя, у мить раптового насильства ми хапаємося за ґвинтівку, — а ми ж ніколи не тримали ґвинтівки в руках, — і влучно стріляємо з неї. Нас садять у високому товаристві з чужинськими манерами, про які ми поняття не маємо й мати не можемо, аж раптом — столове приладдя у руках, бесіда за столом, слово й жест, і savoir vivre, і виявляється, що ми з цим справляємося навіть краще, ніж вони. Чи нас хтось учив? Хтось підказував? Ми це знаємо, — а звідки? Благодушні батьки, лагідні чоловіки, — ми раптом піднімаємо руку на дитину, на