Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
З’їжилося.
— Ну то й що, коли математик? Від цифр досі ще ніхто себе не кастрував!
Пруссак знову скривився, видихнув дим.
— Нуууудно, — проспівав він, — він починає ставати нууудним. Катю, що ми зробимо із monsieur Морозенком, мгм?
— Ви так розважитися мною хотіли, кинути поміж тварин і дивитися, як із Сина Мороза вилазить бестія!
— Він тепер ч и с т и й, — повторила Катя, чомусь сумна на обличчі, подібному до вітража завдяки золоту й світіні.
Пан фон Азенгоф, переклавши люльку в ліву руку, правою обійняв красавицу з-за плечей і занурив долоню у виріз трояндово-червоної сукні, щоб відтак м’яким, сонним рухом видобути звідти на гасово-місячне світло білий перс, охопити його в колиску старечих пальців й обертати між ними сам пуп’янок грудей, трояндово-червоний, як сама сукня.
— Забава, забава, забава, — гудів він, — але яке це задоволення для того, хто всі задоволення уже давно придбав? З’їси ще тисячу тістечок? Вип’єш іще одне відро шампанського? Більше діамантів і золота в скарбничці нагромадиш? Кришталеві палаци побудуєш, щоб інші відверто заздрили, — й від цього начебто отримаєш задоволення? Може, вперше, вдруге. Проте, коли так розбагатієш, що ніхто тебе в цьому багатстві вже не наздожене, коли заздрять уже всі, — що тоді? Конкурентів, яких слід здолати, — подолано. Ворогів, яких треба принизити, — принижено. А наступний мільйон, чи два мільйони — яка різниця? Усі задоволення, які можна купити, — позаяк ти можеш їх купити, не дають тобі задоволення.
… Я зайшов до цього ґалантерейного складу, розставшись із продажною дамою на порозі «Аркадії»; я не узяв дрожок, розпочався дощ, я стрибнув під тент, задзеленчав дзвінок, виходив клієнт, — я увійшов. Невеличка крамничка, темна, затишна, за лядою мила девочка, пухнасте курча, тільки-но виросле із дитинства, — вона зауважила пальто, сурдут, персні, очі в неї округлилися, дихання перехопило. Я посміхнувся, уклонився. Вона присіла, відповівши посмішкою, показуючи біленькі зубки. Дощ періщив серйозно, не було нічого кращого до роботи, я заговорив із панянкою, пожартував, підморгнув. Слово за слово, а панна однак не лише посміхатися здатна, яка приємна несподіванка: рішуча, дотепна, розповідає про сліпу бабусю, котра дряпає обличчя усім співрозмовникам, про вуйка із важкою подагрою, котрий так якось від болю ошалів, що намагався відрубати собі стопу; а це їхня родинна крамничка, вона стоїть у ній продавчинею пополудні. Я й не зауважив, що дощ припинився, півгодини або й більше минулося у милій розмові.
… Через тиждень, чи два, того дня, коли я був дуже втомлений після тривалих банківських перемовин, проїжджаючи тими місцями, я зауважив вивіску ґалантереї, й одразу засвітилася думка, як можна собі поліпшити настрій. Я увійшов. Девочка за лядою. Бажаєте щось купити? Й уже оченята в неї сміються. Заходили клієнти, проте ми жартували далі. Розстаючись, я кинув на ляду двадцятип’ятирубльову банкноту. А це за що, супить брови панна. А за присвячений мені час, гукаю з порога, й уже мене немає. Під час наступного візиту панна хоче мені повернути ті рублі, втискає у кишеню, — я зі сміхом вивертаюся, додаючи ще стільки ж. Тож між нами постає гра: я даю, скільки вважаю за потрібне, вона маніриться, а що більше вона маніриться, то сильніше я втискаю гроші. У цьому й полягає гра, — насправді панна вже не намагається повернути ці гроші. Я виходжу й розплачуюся; а решта — це шарм і флірт.
… Весна зробилася гарна, чи не замкнула би панна крамницю раніше, й так клієнтів катма, а тепер найкращий час для прогулянки містом. Але я не можу, пане Біттане, вуйко мені довіряє. Виймаю веселкову банкноту. Для вуйка найкращий інтерес, я заплачу, заплачу бодай навіть за п’ятнадцять хвилин. Ми обоє сміємося. А весняний Іркутськ достоту чарíвний.
… Відтоді я уже завжди плачу заздалегідь — випереджаючи розмову, випереджаючи прогулянку, випереджаючи час. Елементом гри є також розмір суми. Якщо я раптом вийму нижчий номінал, панна вдає велике розчарування і робить сумне личко: й чому б це така девальвація? Тож шлях один: угору, дедалі більше й більше. Довші розмови, довші прогулянки в дедалі вищі сфери, де я вже кланяюся і піднімаю капелюха, а панну, яку тримаю попід руку, також представляю. До театру, будь ласка, увечері ми всі йдемо до театру! На що вона відтягує мене поквапом убік і шепоче, що не може, — але чому? — бо не має у чому показатися у товаристві. Тож купую панні вечірню сукню. Вона ще питає про ціну й робить кислу міну; проте на п’ятий, сьомий, дванадцятий раз — взуття, біжутерія, вуалі, рукавички, всі чудові туалети, — вже тільки зважає на красу. А я винятково красиві речі купую, найкрасивіші!
… За прогулянку, за обід, за вечерю, за театр — коли мене панна цілує, я плачу їй і за поцілунок, — коли власним помислом дивує, плачу й за цю винахідливість. Плачу, а отже, купую, а отже вимагаю, вибираю, оцінюю; не тому, що сáме на цьому наполягаю, але ж немає покупки без цих умов, як немає світла без барви, звуку без тону. Куафюри, туалети м е н і мають подобатися; такий, а не інший крій спідниці; таке, а не інше декольте. Сама поведінка панни, — вона б капітулювала в цій грі, якби не подужала, — голова високо піднята, усміхайся, перед тим зроби кніксен, цього іґноруй, із тим поговори, із тим потанцюй. А потім: півсотні рублів, якщо пофліртуєш із паном прокурором; сто, якщо доведеш до лютих ревнощів жінку заступника директора; сто й більше, коли засушеному дідові блиснеш в очі коліном, щоб йому мову відняло. Двісті, якщо весь вечір будеш такою і такою жінкою. Красивою! Найкрасивішою! Чотириста, — якщо упродовж ночі.
… Бо в тому то й річ, monsieur Ґерославський, що якби я увійшов і сказав невинній девушке із крамнички зі стрічками: «Я заплачу тобі маєток, коли станеш для мене кокоткою на ніч», — то вона дала б мені по пиці й побігла в поліцію. А від цього й уся забава й задоволення, щоб купити річ, яку годі придбати.
— Ви її просто спокусили.
— Чи я
