Темна матерія - Блейк Крауч

— Я побудував життя із ними.

— Я дав тобі, дав нам обом те, про що потай мріє кожен. Шанс прожити два життя. Наші найкращі два життя.

— Я не хочу двох життів. Мені потрібні вони.

Я дивлюсь на Даніелу. Я дивлюсь на свого сина.

Даніела каже Джейсону-2:

— А мені потрібен він. Будь ласка. Залиш нам наше життя. Не треба тобі цього робити.

Його обличчя кам’яніє.

Очі звужуються.

Він підходить до мене.

Чарлі кричить:

— Ні!

Пістолет за кілька сантиметрів од мого обличчя.

Я втуплююсь в очі свого двійника, питаю:

— Ну, ось ти мене вб’єш, і що потім? Що це тобі дасть? Це не змусить її любити тебе.

Його рука тремтить.

Чарлі рушає до Джейсона-2.

— Не займай його.

— Залишайся на місці, синку, — я не зводжу погляду з дула пістолета. — Ти програв, Джейсоне.

Чарлі наближається. Даніела намагається втримати його, але він висмикує руку.

Чарлі підходить ще ближче, і Джейсон на якусь частку секунди відводить від мене погляд.

Я вибиваю пістолет з його руки, хапаю з підлоги ніж і встромляю в його живіт. Лезо входить майже без опору.

Встаючи, я висмикую ніж, і коли Джейсон-2 падає на мене, обхопивши мене за плечі, я знову штрикаю його ножем.

Знову, і знову, і знову.

Потоки крові виливаються крізь його сорочку мені на руки, і всю кімнату заповнює запах іржі.

Він стискає мене, ніж усе ще стирчить в його кишках.

Я думаю про нього з Даніелою, коли я повертаю ніж, висмикую його, і відштовхую Джейсона від себе.

Він хитається.

Його обличчя перекошується.

Він тримається за живіт.

Кров витікає крізь його пальці.

Ноги в нього підкошуються.

Він зі стогоном сідає, витягується на боці, голова падає на підлогу.

Я обмінююсь поглядами з Даніелою і Чарлі. Потім іду до Джейсона-2, порпаюся в його кишенях. Він стогне. Нарешті витягую зв’язку своїх ключів від машини.

— Де «Субурбан»? — питаю.

Він відповідає, і мені доводиться нахилитися до нього, щоб почути його голос:

— Півкілометра за поворотом. На узбіччі.

Я кидаюсь до купи одягу, яку зняв буквально хвилину тому, швидко вдягаюсь.

Застебнувши сорочку, я нахиляюся, щоб зав’язати шнурки, поглядаючи на Джейсона-2, який стікає кров’ю на паркеті цієї старої хатини.

Я беру з підлоги пістолет і витираю ручку об джинси.

Нам треба йти.

Хтозна, скільки їх ще сюди набіжить.

Мій двійник кличе мене.

Я озираюсь — він тримає мою обручку в залитих кров’ю пальцях.

Я підходжу до нього, і коли я надіваю обручку на палець поверх нитяної обручки, Джейсон-2 хапає мене за руку й притягає поближче до свого обличчя.

Він намагається щось сказати.

— Я не чую тебе, — кажу я.

— Подивись... у... бардачку.

Підходить Чарлі, міцно обнімає мене, намагаючись стримати сльози, але його плечі здригаються і ридання прориваються назовні. Він плаче в моїх руках, як маленький хлопчик, а я згадую про той жах, свідком якого він щойно був, і мені самому на очі навертаються сльози.

Я беру його обличчя в долоні.

Кажу:

— Ти врятував мені життя. Якби ти не спробував його зупинити, у мене б не було жодного шансу.

— Правда?

— Правда. А ще я зараз розтовчу твій чортів телефон на друзки. Тепер нам треба тікати. Задні двері.

Ми кидаємося через вітальню, перестрибуючи через калюжі крові.

Я відчиняю французькі двері, Чарлі з Даніелою вибігають на веранду, а я озираюся на чоловіка, який заварив усю цю кашу.

У нього все ще розплющені очі. Повільно блимаючи, він дивиться нам услід.

Я виходжу назовні й ривком зачиняю за собою двері.

Мені трапляється калюжа крові ще одного Джейсона, перш ніж я добігаю до сітчастих дверей.

Я не зовсім уявляю, куди йти.

Ми вибігаємо на берег, далі рушаємо на північ між деревами.

Озеро гладке й чорне, як обсидіан.

Я пильно придивляюся до кожного дерева, з-за будь-якого може вискочити Джейсон і прикінчити мене за секунду.

Метрів через сто ми звертаємо вбік від берега