Темна матерія - Блейк Крауч

Ранкове сонце пробивається крізь тріщини в даху, розкидаючи плями світла по темному, порожньому коридору.

— Крута місцинка, — зауважує Чарлі.

— А ти знаєш, куди йти? — питає Даніела.

— Де-де, а тут я можу провести нас до місця із зав’язаними очима.

Я веду нас цими обідраними, занехаяними проходами, мало не падаючи від утоми. Мене тримає кофеїн і страх. Я запхав іззаду за пояс пістолет, який я прихопив із тієї хатини, шкіряний мішечок Джейсона-2 затис під рукою. Раптом я згадую, що коли на світанку ми заїхали в південний район, то, звертаючи на захід від центру, я навіть не глянув на силует міста на обрії.

Було б непогано кинути на нього останній погляд.

Відчуваю напад жалю, але швидко його вгамовую.

Я згадую всі ті ночі, коли я без сну лежав у ліжку й намагався уявити, як би все склалося, коли б я не вибрав те відгалуження дороги, йдучи яким, я став батьком і посереднім професором фізики, а не зіркою у своїй царині. Гадаю, що причина всьому — бажання мати те, чого в тебе немає. І чого, як мені здавалося, можна було досягти, зробивши інший вибір.

Але правда полягає в тому, що я таки зробив той інший вибір.

Бо я — це не тільки я.

Моє розуміння ідентичності особистості сильно похитнулося — виявляється, що я всього лише одна грань істоти на ім’я Джейсон Дессен, істоти, яка має безкінечну кількість граней, і яка зробила всі можливі варіанти вибору, і прожила всі можливі життя.

І я не можу позбутися думки, що ми — це щось більше, ніж просто загальна сума всіх виборів, які ми зробили, і що весь той безмір шляхів, які ми могли обрати, також якимось чином впливає на весь загал нашої ідентичності.

Але чхати я хотів на всіх тих інших Джейсонів.

Мені не потрібні їхні життя.

Я хочу своє життя.

І хай там як влаштована вся та механіка, а я хочу бути тільки разом із цією Даніелою і з цим Чарлі. Бо якщо різниця буде хоч у мікрон, вони вже не будуть тими людьми, яких я люблю.

Ми повільно спускаємося сходами в генераторну, наші кроки лунко розносяться у величезному відкритому просторі.

За один проліт від підлоги Даніела каже:

— Унизу хтось є.

Я завмираю.

Я вдивляюсь униз, у темряву, і в мене пересихає в роті.

Я бачу, як якийсь чоловік устає з того місця на підлозі, де він сидів.

Поряд із ним — ще один.

І ще.

Уся темрява між останнім генератором і кубом, забита моїми версіями, які зводяться на ноги.

Чорт.

Вони прийшли зарано для лотереї.

Їх десятки.

І всі дивляться на нас.

Я озираюся на сходи, кров так сильно шумить у моїх вухах, що на якийсь час заглушує все водоспадом панічного «білого шуму».

Даніела каже:

— Ми не будемо тікати, — вона витягує пістолет з-за мого пояса й бере мене під руку. — Чарлі, візьми батька за руку і хай там що — не відпускай.

— Ти впевнена? — питаю.

— На мільйон відсотків.

Чарлі й Даніела міцно тримаються за мене з обох боків. Ми повільно долаємо останні кілька сходинок й рушаємо порепаною бетонною підлогою.

Мої двійники стоять між нами й кубом.

У залі нічим дихати.

Чути тільки наші кроки й вітер, який задуває у вибиті вікна високо вгорі.

Я відчуваю, як Даніела тремтить, видихаючи.

Рука Чарлі мокріє в моїй.

— Просто йдемо, — кажу я.

Один із них виступає наперед.

Він звертається до мене:

— Це не те, що ти пропонував.

Я кажу:

— Усе змінилося. Ціла купа нас спробувала вбити мене минулої ночі, і...

Даніела перебиває, додаючи:

— Один із вас стріляв у нашу машину, в якій сидів Чарлі. Все. Досить.

Вона підштовхує мене вперед.

Ми впираємося в них.

Вони непорушно стоять на нашому шляху.

Хтось каже:

— Раз ти тут, то проводьмо цю лотерею.

Даніела стискає мою руку ще сильніше.

Вона каже: