Темна матерія - Блейк Крауч

— Ми з Чарлі йдемо в куб із цим чоловіком. — У неї перехоплює голос. — Якби існував якийсь інший вихід... Ми просто стараємося зробити все якнайкраще.

Цього не уникнути — я зустрічаюся поглядом із Джейсоном, який стоїть найближче. Його заздрість і ревнощі — як окрема істота. На ньому якесь лахміття. Від нього тхне бездомністю і відчаєм.

Він тихо гарчить до мене:

— Чому це ти її отримав?

Джейсон позаду нього каже:

— Йдеться не про нього. Йдеться про те, чого хоче вона. Про те, що краще для нашого сина. Ось що зараз важливо. Дайте їм дорогу. Відійдіть усі.

Натовп починає розступатися.

Ми повільно йдемо коридором із Джейсонів.

Хтось плаче.

Гарячими, лютими, розпачливими сльозами.

Я теж плачу.

І Даніела.

І Чарлі.

Інші — стримані й напружені.

Нарешті останній з них відступає.

Попереду бовваніє куб.

Двері розчинені навстіж.

Чарлі заходить перший, за ним — Даніела.

Ледве втримуючи серце в грудях, я все чекаю, що ось зараз щось станеться.

Мене вже нічого не здивує.

Я переступаю поріг, беруся рукою за двері, кидаю останній погляд на свій світ.

Цю картину я ніколи не забуду.

Зверху, з вікон, ллється світло, падає на старі генератори, а в оглушливій, моторошній і запаморочливій тиші з півсотні моїх версій незмигно дивляться на куб.

Замок у дверях клацає.

Засув стає на місце.

Я вмикаю ліхтар і дивлюся на свою сім’ю.

На якусь мить здається, що Даніела ось-ось втратить свідомість, але вона тримається.

Я витягаю шприци, голки й ампули.

Налаштовую все.

Просто, як у старі часи.

Я допомагаю Чарлі закасати рукав сорочки вище ліктя.

— Перший раз це досить сильно діє. Ти готовий?

Він киває.

Непорушно тримаючи його руку, я вводжу голку в його вену, тягну на себе поршень, бачу, як кров змішується з розчином у шприці.

Коли я вливаю всю дозу Раянового препарату в кровоносну систему свого сина, очі Чарлі закочуються і він падає спиною на стіну.

Я зав’язую джгут навколо своєї руки.

— Як довго діє препарат? — питає Даніела.

— Приблизно годину.

Чарлі сідає.

— Ти в порядку? — питаю.

— Це було химерно.

Я роблю ін’єкцію собі. Минуло вже кілька днів, як я не використовував препарат, і мене накрило сильніше, ніж звичайно.

Оговтавшись, я беру останній шприц.

— Твоя черга, кохана.

— Ненавиджу голки.

— Не турбуйся. Я добре набив руку.

Скоро препарат діє на нас усіх.

Даніела бере з моїх рук ліхтар і виходить у двері.

Коли світло падає в коридор, я спостерігаю за її обличчям. Спостерігаю за обличчям сина. На їхніх обличчях страх. Благоговіння. Я згадую, як уперше побачив цей коридор, ті відчуття жаху та подиву, які переповнювали мене.

Відчуття, що ти ніде.

В якомусь проміжному стані.

— Як далеко він веде? — питає Чарлі.

— В нього немає кінця.

Ми разом ідемо цим коридором, який веде в безкінечність.

Мені не віриться, що я знову тут.

Що я тут із ними.

Не знаю, як точніше описати свої відчуття, але це не той ірраціональний страх, який я відчував раніше.

Чарлі каже:

— Отож, кожні ці двері відчиняються в інший світ.

— Нічого собі!

Я дивлюся на Даніелу, питаю:

— Ти в порядку?

— Так. Я з тобою.

Ми вже довгенько йдемо, і в нас залишається мало часу.

Я кажу:

— Дія препарату скоро закінчиться. Нам вже треба братися до роботи.

Отож, ми зупиняємося перед дверима, схожими на всі інші.

Даніела каже:

— Я тут подумала: всі оті Джейсони знайшли дорогу назад у їхній світ. А що, як хтось із них пробереться туди, куди врешті потрапимо ми? Теоретично, всі вони думають