Який чудесний світ новий! - Олдос Хакслі

її слова Фанні, немовби звертаючись до якогось невидимого слухача, що стояв за спиною Леніни. А тоді вона раптово сказала цілком іншим тоном: – Але справді, мені таки здається, що тобі варто бути обережною. Адже це така жахлива манера – ходити й ходити весь час з одним чоловіком. У сорок, тридцять п’ять років – це ще півбіди. Але у твоєму віці, Леніно! Ні, це в жодні ворота не лізе. І ти ж сама знаєш, як рішуче заперечує Директор ІЗЦ проти будь-яких інтенсивних або тривалих стосунків. Чотири місяці з Генрі Фостером, не маючи інших чоловіків... якби він довідався, то був би просто розлючений...

— Уявіть собі воду в трубі під тиском. – Вони уявили. – Просвердлюю її в одному місці, – сказав Контролер. – Ого, який струмінь!

Він просвердлив її в двадцяти місцях. Задзюркотіло двадцять слабеньких фонтанчиків.

— Моя дитинко. Моя дитинко!..

— Мамо! – Божевілля заразливе.

— Моя люба, єдина в світі, найдорожча, безцінна...

Мати, моногамія, романтика. Фонтан шугає високо вгору; люто піниться оскаженілий струмінь. Палке бажання має один-єдиний вихід. Моє золотце, моя дитинка. Нічого дивного, що всі ці доісторичні бідолахи були знавіснілі, нечестиві й жалюгідні. Вони жили у світі, що не дозволяв їм сприймати все з полегкістю, не дозволяв їм бути нормальними, добропорядними, щасливими. З усіма тими матерями й коханцями, з усіма заборонами, коритися яким їх не було зумовлено, з усіма спокусами і муками сумління на самоті, з усіма хворобами і нескінченним усамітненим болем, з усіма тими невизначеностями і нуждою... Їх змушували відчувати все загострено. А відчуваючи все загострено (та ще й на самоті, в безнадійно індивідуалістичній ізоляції), хіба ж могли вони бути стабільні?

— Тобі, звичайно, зовсім не потрібно поривати з ним. Просто вряди-годи ходи з кимось іншим, ось і все. У нього ж є інші дівчата, правда?

Леніна це підтвердила.

— Звичайно, що так. Хто-хто, але Генрі Фостер – це справжній джентльмен, як завжди, бездоганний. А тоді ще ж є й Директор. Ти ж знаєш, який він педант...

Леніна кивнула й додала:

— Він нині поплескав мене по задку.

— Ось бачиш! – переможно вигукнула Фанні. – Це тільки підкреслює його принципи. Суворе дотримання традиції.

— Стабільність, – наголосив Контролер, – стабільність. Жодної цивілізації не можна уявити без соціальної стабільності. І жодної соціальної стабільності не може бути без стабільності індивідуальної. – Його голос лунав, наче сурма. Всім його слухачам ставало тепліше і немовби просторіше.

Машинерія робить нові й нові оберти, вона постійно має обертатися – вічно. Її зупинка рівнозначна смерті. Мільярд жителів човгав колись ногами по земній корі. Колеса почали обертатися. Минуло сто п’ятдесят років, і їх уже стало два мільярди. Зупиніть усі колеса. За якихось сто п’ятдесят тижнів їх знову залишиться тільки мільярд; половина чоловіків і жінок помре з голоду.

Колеса повинні обертатися невпинно, але для цього за ними має бути нагляд. Потрібні наглядачі, збалансовані, мов ті колеса на своїх осях, розважливі, надійні, стабільні у своїх уподобаннях.

Ті, що ридають: моя дитинко, моя мамусю, моє єдине в світі коханнячко; або ті, що нарікають: мої гріхи, караюча десниця мого Господа; ті, що стогнуть від болю, гарячково щось бурмочуть, мов у лихоманці, оплакують свою старість і злидні, – як вони можуть наглядати за колесами? А якщо вони на це не здатні... Не буде кому навіть поховати або спалити той мільярд небіжчиків.

— Та й зрештою, – мовила улесливим тоном Фанні, – що може бути болісного або неприємного в тому, щоб мати ще одного-двох партнерів, окрім Генрі. Тобі просто потрібно бути трохи розпуснішою...

— Стабільність, – наполягав Контролер, – стабільність. Фундаментальна й остаточна потреба. Стабільність. Ось для чого це все.

Помахом руки він показав на сад, велетенську будівлю зумовлювального центру й оголених дітей, що ховалися в кущах або бігали галявинами.

Леніна похитала головою.

— Чомусь, – замислилася вона, – мене останнім часом не дуже тягне на розпусту. Таке іноді трапляється. Хіба з тобою, Фанні, такого не бувало?

Фанні співчутливо й доброзичливо кивнула.

— Але потрібно докласти зусиль, – повчально мовила вона, – не можна просто так виходити з гри. Всі ми, врешті-решт, належимо одне одному.

— Так, усі ми належимо одне одному, – поволі повторила Леніна й, зітхнувши, на якусь мить замовкла; а тоді взяла Фанні за руку й легенько її стиснула. – Ти маєш слушність, Фанні. Як завжди. Я докладу зусиль.

Стримуваний імпульс переливається через край, і ця повінь стає жагою, пристрастю, навіть божевіллям: усе залежить від потужності течії, а також від висоти й міцності загати. Тоді як неприборкуваний потік плинно тече визначеними заздалегідь каналами до спокою і благоденства. Зародок потерпає від голоду; насос замінника крові невпинно, день за днем, робить свої вісімсот обертів за хвилину. Щойно декантований малюк репетує; миттєво до нього підбігає няня з пляшкою зовнішних секрецій. У цей проміжок часу емоції, викликані бажаннями, вщухають, коли ці бажання задовольнити. Треба скоротити цей інтервал, зламати ці всі старі, нікому не потрібні бар’єри.

— Щасливі хлопчаки! – вигукує Контролер. – Ми зробили все можливе для того, щоб ваше життя було емоційно легким, щоб уберегти вас, наскільки можливо, взагалі від будь-яких емоцій.

— Форд у своєму драндулеті, – пробурмотів Директор ІЗЦ. – Зі світом усе добре.

— Леніна Краун? – перепитав помічника визначальника Генрі Фостер, застібаючи блискавку на штанах. – О, це розкішна дівчина. Пневматична, мов надувна лялька. Я просто дивуюся, що ти ще й досі її не мав.

— Я сам собі дивуюся, – відказав помічник визначальника. – Обов’язково спробую. За першої ж нагоди.

Бернард Маркс, який був у другому кінці роздягальні, підслухав їхню розмову і зблід.

— І, правду кажучи, – додала Леніна, – мені вже й самій починає трішечки набридати бути щодня лише з Генрі. – Вона почала вбирати ліву панчоху. – Ти знаєш Бернарда Маркса? – запитала вона якомога недбаліше, хоч ця награна недбалість виглядала явно силуваною.

Фанні мало не остовпіла.

— Ти ж не маєш на увазі...?

— А чому б ні? Бернард альфа-плюсовий. Крім того, він запросив мене відвідати з ним одну з тих Дикунських резервацій.

— Але ж його репутація?

— А що мені до його репутації?

— Кажуть, що йому не подобається ґольф із перешкодами.

— Кажуть, то й кажуть, – перекривила її Леніна.

— А ще він більшість часу буває сам: