Який чудесний світ новий! - Олдос Хакслі
Із сусідніх чагарників вигулькнула няня, яка волочила за руку маленького хлопчика, що не припиняв рюмсати. Вслід за ними стурбовано дріботіла маленька дівчинка.
— Що сталося? – запитав Директор.
Няня знизала плечима.
— Нічого особливо, – відповіла вона. – Просто цей хлопчик не виявляє бажання долучитися до звичайнісінької еротичної гри. Я вже помічала це за ним і раніше раз або двічі. Ось і сьогодні знову. Підняв оце зараз вереск...
— Чесно, – вставила стурбована дівчинка, – я ж не хотіла нічим йому зашкодити. Чесно.
— Звичайно ж, ні, дорогенька, – заспокоїла її няня. – Отже, – звернулася вона до Директора, – я відведу його до помічника керівника з психології. Нехай подивиться, чи все з ним нормально.
— Правильно, – погодився Директор. – Відведи його. А ти, дівчинко, залишайся тут, – додав він, коли няня потягла далі малого, що й далі голосив. – Як тебе звати?
— Поллі Троцька.
— Дуже гарне ім’я, – похвалив Директор. – А тепер біжи й пошукай якогось іншого хлопчика для гри.
Дівчинка побігла й невдовзі зникла між кущів.
— Розкішне створіннячко! – вигукнув Директор, дивлячись їй услід. А тоді, повернувшись до студентів, заявив: – Те, що я вам зараз скажу, може видатися неправдоподібним. Але, зрештою, якщо ви не ознайомлені з історією, вам більшість фактів з минулого здаватимуться просто неймовірними.
Він повідомив їм дивовижну річ. Виявляється, що впродовж дуже довгого часу до ери господа нашого Форда і навіть декілька десятиріч після цього еротичні забави між дітьми вважалися ненормальними (всі розреготалися), і не тільки ненормальними, але й навіть аморальними (ні!), через що їх було суворо заборонено.
На обличчях його слухачів з’явився недовірливо-здивований вираз. Бідолашним діткам забороняли розважатися? Вони не могли в це повірити.
— Навіть підліткам, – вів далі Директор ІЗЦ, – навіть таким ось, як ви, підліткам...
— Це неможливо!
— Крім хіба що прихованого аутоеротизму і гомосексуалізму, не дозволялося нічого.
— Нічого?
— У більшості випадків аж до двадцяти років.
— До двадцяти років? – гучною луною озвався хор студентів, які просто не вірили своїм вухам.
— До двадцяти, – повторив Директор. – Я ж казав, що це вам видасться неправдоподібним.
— Але що сталося? – допитувалися вони. – Які були результати?
— Результати були жахливі. – В їхній діалог зненацька втрутився глибокий і лункий голос.
Вони озирнулися. Неподалік їхнього невеличкого гурту стояв якийсь незнайомець – чорнявий чоловік середнього зросту, з гачкуватим носом, пухкими червоними губами і дуже пронизливими чорними очима.
— Жахливі, – повторив він.
Директор ІЗЦ саме присів на одну зі сталево-ґумових лавок, що були зручно розставлені скрізь у саду, але, побачивши незнайомця, він зірвався на ноги й кинувся до нього, простягаючи руку і шкірячись у білозубій усмішці.
— Контролере! Що за неочікувана радість! Хлопці, що ви собі думаєте? Це ж сам Контролер, його фордичність Мустафа Монд.
У чотирьох тисячах кімнатах Центру одночасно пробили чотири рази чотири тисячі електронних годинників. З репродукторів пролунали безтілесні голоси.
— Головна денна зміна здає чергування. Приймає друга денна зміна. Головна денна зміна здає...
Піднімаючись у ліфті до роздягалень, Генрі Фостер і помічник директора визначень доволі підкреслено повернулися спинами до Бернарда Маркса з відділу психології, не бажаючи псувати собі репутацію.
Червонаве повітря складу ембріонів ще й далі вібрувало від неголосного гудіння й гуркоту машинерії. Зміни приходять і відходять, одні забарвлені вовчаком обличчя змінюються другими, тільки конвеєри невпинно й величаво линуть собі далі, завантажені майбутніми чоловіками і жінками.
Леніна Краун швидко покрокувала до дверей.
Його фордичність Мустафа Монд! Вибалушені очі студентів мало не вилазили їм на лоба. Мустафа Монд! Контролер-резидент по Західній Європі! Один із десяти Світових контролерів. Один з десяти... і ось він сів на лавку разом з Директором ІЗЦ, він тут залишиться, так, залишиться, і навіть буде з ними говорити... прямісінько з перших уст. Прямісінько з уст самого Форда.
Двійко рудих, наче креветки, дітлахів вистрибнуло з сусідніх кущів, якусь мить розглядало їх виряченими від здивування очима, а тоді знову зайнялося своїми розвагами в чагарнику.
— Ви всі пам’ятаєте, – мовив своїм потужним низьким голосом Контролер, – пам’ятаєте, я припускаю, цей прекрасний і натхненний вислів господа нашого Форда: «Історія – це нісенітниця». Історія, – поволі повторив він, – це нісенітниця.
Він змахнув рукою так, ніби якимсь невидимим пір’яним віничком позмітав геть порох, яким були Хараппа і халдейський Ур, а також павутиння, що оплутало Фіви, Вавилон, Кносс і Мікени. Шурх. Шурх... і де подівся Одіссей, де зник Йов, де щезли Юпітер, Ґаутама та Ісус? Шурх... і всі ці порошинки античного пилу, такі як Афіни й Рим, Єрусалим і Піднебесна, згинули назавжди. Шурх...
і там, де була Італія, вже зяяла пустка. Шурх... собори; шурх-шурх... король Лір і «Думки» Паскаля. Шурх... «Страсті»; шурх... «Реквієм»; шурх... симфонія; шурх...
— Генрі, йдеш цього вечора на чуттєвки? – запитав помічник визначальника. – Я чув, що нова чуттєвка в Альгамбрі першокласна. Там є любовна сцена на ведмежій шкурі; кажуть, що розкішна. Відчуваєш кожну ведмежу волосинку. Дивовижні тактильні ефекти.
— Ось чому ви не вчите історію, – сказав Контролер. – Але настав час...
Директор ІЗЦ стурбовано на нього глянув. Ходили химерні чутки про те, що в сейфі кабінету Контролера переховуються старі заборонені книжки. Біблія, поезія... Фордзна-що.
Мустафа Монд перехопив його стривожений погляд, і кутики його червоних губ іронічно пересмикнулися.
— Усе гаразд, Директоре, – дещо глумливо заспокоїв він його, – я їх не розбещу.
Директор ІЗЦ був цілковито збентежений.
Ті, хто відчуває себе зневаженим, полюбляють зневажливо поглядати на інших. Посмішка на обличчі Бернарда Маркса була презирлива й зарозуміла. Кожна ведмежа волосинка... якраз!
— Обов’язково піду, – сказав Генрі Фостер.
Мустафа Монд нахилився й помахав перед ними пальцем.
— Спробуйте лише усвідомити, – мовив він голосом, від якого в животі в них щось химерно затремтіло. – Спробуйте збагнути, як це було – мати живородну матір.
І знову це непристойне слово. Але цього разу нікому навіть у голову не прийшло усміхнутися.
— Спробуйте уявити, як це було «жити зі своєю родиною».
Вони спробували, але явно безуспішно.
— А знаєте, що означало «вдома»?
Вони похитали головами.
Зі свого тьмяно-червоного підвалу Леніна Краун піднялася ліфтом на сімнадцять поверхів, завернула, вийшовши з нього, праворуч, покрокувала вздовж